Мій методичний посібник

ГОТОВНІСТЬ ТА АДАПТАЦІЯ ПЕРШОКЛАСНИКА

ДО НАВЧАННЯ У ШКОЛІ

ЗМІСТ

1. Готовність дитини до навчання у школі…………………  5

1.1. Що таке готовність до шкільного навчання? Як допомогти дитині підготуватися до шкільного навчання?.........................................................5

1.2.Особливості навчання й виховання шестирічок…………………………   ...6

1.3. Особливості сучасного навчання шестирічного першокласника в умо­вах чотирирічної початкової школи…………………………………………....10

 2. Адаптація першокласника до шкільного навчання…………….12

2..1. Фізіологічна адап­тація……………………………………… …12

2.2. Психологічна адаптація дітей до шкільного життя і шкільного на­вчання…14

3. Особливості темпераменту – основа адаптації дитини………………….....17

4.  Роль батьків у період адаптації першокласника до навчання……………..…23

4.1. Організація діяльності та допомога у навчанні……………………………...23

4.2. Як зняти психологічне напруження дитини? (Практичні поради батькам)  24

5. Додатки:

Додаток 1.Тест для батьків «Чи готова ваша дитина до школи?»……………26

Додаток 2.Тест для батьків «Чи відбувається процес адаптації у вашої дитини?»……………………………………………………………  …26

Додаток 3.Анкета  темпераменту дошкільника…………………………..  .27

Додаток 4.Рекомендації батькам, діти яких важко пристосовуються до шкільного життя…………………………………………………………………  ..27

Додаток 5.Рекомендації вчителям і батькам дітей-холериків………………….  28

Додаток 6.Рекомендації вчителям і батькам дітей-сангвініків……………......28

Додаток 7.Рекомендації вчителям і батькам дітей-меланхоліків………………..28

Додаток 8. Рекомендації вчителям і батькам дітей-флегматиків……………….29

Додаток 9.Рекомендації вчителям із профілактики та подолання дезадаптації першокласників………..29

Додаток 10. Рекомендації вчителю щодо корекції поведінки дезадаптованих учнів.30

Бібліографічні джерела………………………………………………….31

1. ГОТОВНІСТЬ ДИТИНИ ДО НАВЧАННЯ У ШКОЛІ

1.1. Що таке готовність до шкільного навчання? Як допомогти дитині підготуватися до шкільного навчання?

Веселі і святково одягнені, з букетами квітів ідуть першого вересня діти до школи. Кожен із них сподівається бути зразковим учнем і отримувати гарні оцінки, любити свого вчителя і школу і взагалі чекає на ці­каве, веселе життя.

Поділяють цей радісний настрій і вчителі: «Ось мої діти. Які вони гарні! Треба тіль­ки знайти до кожного з них свій «золотий ключик».

Але минає зовсім небагато часу і ми чує­мо: «Мамо, а чи довго мені ще ходити до школи? Я вже стомилася...», «А коли будуть канікули? Все вчимося, вчимося...».

А з іншого боку, можна почути скарги вчителів на труднощі, що виникають у ро­боті. У чому причина невдоволення? Яким дітям важко вчитися і з якими дітьми важко працювати вчителю?

«Чи не рано, — з тривогою запитують мами, — садити шестирічок за парти, по­збавляти безтурботного дитинства, ігор?» Може, ми й справді квапимося? Насамперед необхідно розрізняти психологічну непідго­товленість до школи, яка може бути і у 7, і у 8 років, і принципову неможливість навчан­ня у 6 років.

Неготові до шкільного навчання діти завдають учителю найбільше клопоту. Як правило, саме із цієї категорії ведуть свій родовід відстаючі учні. Найчастіше такі діти бувають неуважними на уроці, випадають із загальної роботи класу, врешті, в них зникає бажання вчитися й інтерес до шкільного життя.

Як можна визначити психологічну го­товність чи неготовність дітей до школи? Що таке «зрілий дошкільник»?

«Дошкільну зрілість» можна визначити як цілісний психічний стан дитини дошкільно­го віку, що характеризується високим сту­пенем розвитку тих якостей і процесів, що переживають свій розквіт саме в дошкільний період дитинства і для яких цей період є сензитивним. Для 6-річних дітей із гарним психічним розвитком найтиповіший — кооперативно-змагальний рівень спілкування з однолітками, довільність у сфері спілкуван­ня з дорослими і відкриття дитиною своїх переживань у сфері самосвідомості. Крім того, принципово важливими є:

•       сформовані прийоми ігрової діяль­ності;

•       розвинені соціальні емоції й високий (для даного періоду) рівень морального роз­витку;

•       розвинена уява;

•        високий рівень наочно-образного мис­лення, пам'яті, мовлення.

Варто звернути увагу на сам факт недо­статньої підготовленості до шкільного нав­чання значної частини дітей, які приходять до школи. Це створює труднощі для всіх. Важко, насамперед, самим дітям, важко бать­кам, важко вчителю та іншим учням у класі, які змушені пристосовуватися до спільної навчальної діяльності з такими дітьми.

Зазвичай виділяють три основні групи труднощів, з якими стикаються неготові до школи діти. Перша група труднощів сто­сується системи взаємин і взаємодії з одно­літками (невміння слухати товариша і стежи­ти за його роботою, змістовно спілкуватися з однолітками, погоджувати з ними свої дії), друга — сфери спілкування з дорослим (не­розуміння умовності запитань учителя, його особливої позиції, специфічності навчальних ситуацій і навчального спілкування), тре­тя — сфери власної самосвідомості (зави­щена оцінка своїх можливостей і здібностей, необ'єктивне ставлення до результатів своєї діяльності, неправильне сприйняття оцінок учителя). Ці три групи труднощів відбивають основні сторони психологічної готовності дитини до школи і шкільного навчання. Відповідно, і показники психологічної го­товності дитини до школи поділяються на ці групи.

Хоч це й парадоксально, але саме ранній початок шкільного навчання створює не­обхідні умови для практичного розв'язання проблеми психологічної готовності дітей до школи.

Хоча серед шестирічок є діти, повніс­тю готові до шкільного навчання, проте їх меншість, і тому цілком правильно вважати шестирічних дітей неготовими із психоло­гічного погляду до навчання у школі. Річ у тому, що навчання дітей-шестирічок має підпорядковуватися завданням підготовки до навчання за шкільним типом. Так, Ш. Амонашвілі підкреслює, що призначення класу шестирічок — готувати дітей до ролі учнів.

Раннє виявлення в дитини будь-яких здібностей нічого не говорить про її готов­ність чи неготовність до школи. Навіть без­сумнівні математичні здібності не можуть бути гарантією успіху на шкільних уроках математики. Для успішного навчання необ­хідно ще багато з того, чого в дошкільника поки просто немає.

Отже, що ж містить у собі поняття «пси­хологічна готовність до школи»? Компонен­тами психологічної готовності є інтелекту­альна, особистісна, вольова.

Інтелектуальна готовність не зводиться до наявного в дитини словникового запасу, спе­ціальних умінь і навичок. Чинні програми, їх засвоєння вимагають уміння порівнювати, аналізувати, узагальнювати, робити само­стійні висновки.

 Особистісна готовність виявляється у став­ленні дитини до школи, до навчальної діяль­ності, до вчителів, до самої себе. Якщо дити­на не готова до соціальної позиції школяра, то навіть за наявності необхідного запасу вмінь і навичок, високого рівня інтелек­туального розвитку їй буде важко в школі. Такі першокласники поводяться в школі, як-то кажуть, по-дитячому, вчаться дуже нерівномірно. Вони успішні, якщо заняття викликають у них безпосередній інтерес. Але якщо інтересу немає й діти мають викону­вати завдання з почуття відповідальності, то такий першокласник робить його недбало, наспіх, і йому важко досягти потрібного результату.

До шести років відбувається формуван­ня основних елементів вольової дії: дитина здатна поставити мету, прийняти рішення, намітити план дії, виконати його, докласти певних зусиль у разі подолання певної пере­шкоди, оцінити результат своєї дії. У шести­річному віці мета досягається успішніше за умови ігрової мотивації й оцінки поведінки з боку однолітків. Важливим є й уміння підпо­рядковувати свою поведінку новим нормам і правилам, орієнтуватися на вказівки вчи­теля, звернені до класу загалом, здатність і бажання уважно слухати й точно виконувати ці вказівки.

У цьому віці необхідно розвивати здат­ність діяти за моральними мотивами, за не­обхідності відмовляючись від того, що без­посередньо приваблює, тому що шестирічна дитина здатна співпідпорядковувати мотиви своєї поведінки. Першочергове значення у формуванні волі має виховання мотивів досягнення мети, а саме: прагнення не па­сувати перед труднощами, не відмовлятися від визначеної мети, навіть якщо виникають перешкоди.

1.2.Особливості навчання й виховання шестирічок

Фізичний розвиток шестирічної дитини. Усі органи й системи розвиваються й дозрівають неодночасно. Дитина росте «не щодня, а щогодини»: на шостому році жит­тя вона виростає на 8-10 см, а маса — на 2,2—2,5 кг. У дітей добре розвинені великі м'язи, але в довгих кістках рук і ніг тільки починається окостеніння. Дитина виконує складні фізичні рухи, але вона зовсім не готова до виконання дрібних, точних і ко­ординованих рухів пальців рук. Дуже важкі для неї статичні навантаження. Тому не­правильна поза і важкий портфель можуть призвести до викривлення хребта. У цьому віці ще не закінчилося окостеніння кісток зап'ястя і фаланг пальців. Тому рука під час письма може стомлюватися.

Недосконалість нервової регуляції рухів пояснює недостатню точність і швидкість виконання рухів. Дітям легше писати великі букви, ніж малі. Вивчення функціональної зрілості мозку показало, що діти вже готові до сприйняття й опрацювання значної кількості інформації. Слово може спрямовувати увагу дитини на визначений об'єкт і його властивості. Довіль­на увага дітей нестабільна. Якщо з'являється щось цікаве, то увага переключається на нього.

Психічний розвиток. Для дітей дуже харак­терні висока рухливість і висока емоційність. Спроба довго утримувати увагу безуспішна, тому що високе виснаження нервових клітин кори головного мозку, мала стійкість уваги, емоційність і швидке так зване «охоронне гальмування» спричинюють відволікання, «рухове занепокоєння» вже через 10—15 хв після початку роботи.

Пам'ять дитини довільна; вона досить добре запам'ятовує події, що відбувалися з нею, особливо важливі для неї, яскраво позитивно чи негативно емоційно забарв­лені, запам'ятовує інформацію, факти, вірші, майже буквально переказує зміст книги чи фільму. При цьому переказати буквально їй набагато простіше, ніж розповісти «своїми словами».

Тип мислення в цьому віці наочно-об­разний, чи почуттєвий, тобто, аналізуючи події, явища, діти спираються на реальні події, а висновки роблять, схоплюючи якусь окрему зовнішню ознаку. Якщо дитина опи­няється в ситуації, коли потрібно оперувати знаннями і розв'язувати завдання абстракт­но, то їй це зробити важко, і хоча вона на­магається, відсутність досвіду й недостатній розвиток понять не дають їй змоги скласти судження про предмети і явища. Тому в роз­повіді переважають наочні зображення й описи. Діти не можуть оцінювати, хоча вже вміють порівнювати, не вміють класифікува­ти, але вміють виділяти спільне й відмінне, щоправда, за однією, найістотнішою озна­кою. У міркуваннях дітей цього віку (вони охоче розмірковують) є своя логіка, вони навіть намагаються зробити висновки, але їм ще заважає обмеженість досвіду і знань.

Особистісний розвиток дошкільників знач­ною мірою залежить від соціальних умов, середовища, в якому зростає дитина, від соціального благополуччя, оточення.

Вік 6 років — це період формування пси­хологічних механізмів особистості дитини. Творчість малюка у грі, творче ставлення до визначених завдань є одним із показників становлення особистості. Психічний роз­виток і становлення особистості пов'язані зі самосвідомістю, а найбільш яскраво са­мосвідомість виявляється в самооцінці. Це те, як дитина оцінює себе, свої риси, свої можливості, свої успіхи й невдачі. Така само­оцінка неможлива без авторитетного кори­гування дорослого. При цьому емоції часто переважають над об'єктивністю. Крім того, авторитет дорослого настільки значний, що власну оцінку відсуває назад оцінка дорос­лого. Своїх однолітків дитина оцінює так, як оцінює їх дорослий. Водночас діти можуть передбачати реакцію дорослого, і тому по­ведінка однієї дитини з різними дорослими різна (вона знає, що з ким можна). Отже, необхідно погодити вимоги, щоб дитина знала, чого від неї хочуть, і не змінювати їх часто. Як правило, дитині подобається бути «гарною», одержувати підтвердження власної самооцінки «я — гарна».

Занижена самооцінка найчастіше фор­мується в дітей, успіхи яких не задовольня­ють дорослих, що об'єктивно не визначили можливості дитини, вимагають від неї біль­шого, ніж вона може. Постійне невдоволен­ня собою, зневіра у можливому успіху дуже швидко спричинюють апатію, небажання вчитися. Тому важливо не тільки показати дитині невдачі, труднощі, а й допомогти побачити свої можливості.

Діти люблять мріяти про своє майбутнє, прагнучи наслідувати при цьому дорослих. Вони вже мають уявлення про діяльність дорослих, про цінність професій, про те, що таке добре і що таке погано. Вони, як прави­ло, ідеалізують дорослих, прагнучи одержати від них схвалення, ласку, заохочення. Діти пишаються похвалою і засмучуються, якщо їх не хвалять. Водночас у стосунках з одно­літками важлива й їхня оцінка (насамперед позитивна). Усі діти цього віку хочуть бути «най-най». Вони полюбляють хвалитися, дуже радіють своїм досягненням, а у разі невдачі дуже хвилюються. Тому дорослим важливо бути надзвичайно уважними, оці­нюючи дитину при однолітках. Недопус­тимі ситуації, коли в присутності усіх дітей вказують на чиїсь недоліки, а тим більше демонструють неуспіхи, труднощі. За умови доброго ставлення дорослих, розуміння й уваги, основна установка дитини — тіль­ки на гарне: «я — гарний», «ти — гарний», «ми — гарні». Діти, які виросли в неспри­ятливих умовах, — не настільки наївні й безпосередні, вони вміють хитрувати і при­кидатися, можуть бути егоїстичними, якщо це їм вигідно.

Дитина може свідомо керувати своєю по­ведінкою, але ще легко відволікається, не може ставити перед собою мету. Вона вже розуміє відмінність між «хочу» і «можу», «хочу» і «треба». Дитина тільки підкоряєть­ся вимогам дорослого, а змусити себе саму відмовитися від «хочу» заради «треба» їй ще важко. Вона вміє формувати свої взаємини з дорослими й однолітками, жити і працю­вати в колективі, підпорядковуватися його вимогам.

Сьомий рік життя належить до перехідно­го («кризового») вікового періоду. Такі пе­ріоди характеризуються особливо швидкими змінами у фізичному і психічному розвитку дітей.

Швидкість змін у перехідні періоди роз­витку настільки значна, що буквально щомі­сяця життя приносить щось нове. Так, типо­ва дитина шести з половиною років суттєво відрізняється за рівнем психолого-фізіологічної зрілості і від дитини шести років, і від семирічної. За незначними винятками у дитини, що не досягла шести з полови­ною років, процес проходження кри­зи не тільки не за­кінчився, але часто навіть не почався. У шестирічної ди­тини, порівняно з семирічною, недо­статньо сформовані центральні гальмів­ні процеси, значно нижча довільність поведінки, висо­ка стомлюваність, менш сформована здатність до кон­центрації і до пе­реключення уваги, переважає ігрова мотивація. Освіта в школі організовується за логі­кою навчальних предметів, не характерною для дошкільної освіти. Тому наступність неможливо здійснювати на основі предмет­них умінь і знань дітей. Вона визначається тими досягненнями дошкільного розвитку, які школа має брати до уваги, підтримувати і розвивати, не перериваючи і не придушу­ючи жодної з дошкільних ліній розвитку. Потенційні вікові можливості дитини на порозі школи — це:

•    позитивне ставлення до себе, впев­неність у своїх силах, відкритість до зовніш­нього світу — дитина доброзичлива, чуйна до переживань іншої людини, має почуття власної гідності, поважає гідність інших;

•        ініціативність і самостійність у грі, спілкуванні, конструюванні, малюванні, ліп­ленні, у розв'язанні елементарних соціаль­них і побутових завдань — дитина легко вибирає собі рід занять і партнерів, здатна породжувати і втілювати різні задуми, що змінюють один одного;

•       активна взаємодія з однолітками і до­рослими, участь у спільних іграх — дитина здатна домовлятися, зважати на інтереси ін­ших, стримувати свої емоції; у ході спільної діяльності обговорює проблеми, що виника­ють, правила, може підтримати розмову на цікаву для неї тему;

•       творчі здібності, фантазія, уява, що виявляються у грі (оригінальність задуму, гнучкість розгортання сюжету), у малюванні, придумуванні казок, танцях, співі;

•       освоєння власного тіла і тілесних рухів — дитина із задоволенням бігає, стри­бає, лазить, видозмінює раніше засвоєні рухи, пристосовуючи їх до нових умов, рухи набувають довільного характеру;

•        вольове начало, що виявляється в продуктивній діяльності дитини, — вона прагне досягти мети, намагається зробити продукт якісно, переробляє, якщо не вда­лося; довільність виявляється й у соціаль­ній поведінці — дитина може виконувати інструкцію педагога, діяти за встановленими правилами;

•        пізнавальні здібності, що виявляються в допитливості, — дитина ставить запитання, що стосуються близьких і далеких предметів і явищ, намагається самостійно придумувати пояснення явищам природи і вчинкам лю­дей, любить спостерігати, експериментувати, виявляє цікавість до пізнавальної літератури, графічних схем, намагається самостійно ко­ристуватися ними;

•       одночасно з розвитком цих якостей підвищується компетентність дитини в різ­них видах діяльності й у сфері взаємин; це виявляється не тільки в тому, що дитина має знання, вміння, навички, але й у тому, що вона здатна приймати на основі цієї компе­тентності власні рішення.

Цей «віковий портрет» відбиває принци­пово можливі досягнення дітей до моменту вступу їх до школи, однак жодна дитина не має всього комплексу цих характеристик одночасно. Тому цей портрет не може бути критерієм визначення рівня розвитку кон­кретної дитини, але дає загальний орієнтир для педагогів дошкільних закладів і почат­кової школи, а також для батьків дітей, які йдуть до школи.

Компетентність — риса особистості, яка припускає, що індивід не просто інформо­ваний і вміє застосувати цю інформацію, а й використовує її як основу для прийняття власних рішень.

Ця риса притаманна дитині вже до кінця дошкільного періоду розвитку.

Творчі здібності (креативність) — кате­горія, також звична для педагогів. Досить часто, однак, під творчими здібностями розуміють деяку неоформлену суміш чо­гось незвичайного, оригінального і гарну навченість, тямущість дитини. Психологи ж, гово­рячи про творчі здібності, мають на увазі не набір якихось спеціальних здібностей, які у цьому віці ще можуть не виявитися, а лише загальне ставлення дитини до навколиш­нього світу як до об'єкта перетворення і відкриття. Тут творчі здібності, безумовно, сусідять з наступною сферою розвитку ди­тини — допитливістю.

Допитливість, дослідницький інтерес — риса особистості, особливо властива ди­тині. Недарма дітей називають «чомучками». Проте, як свідчать сучасні дослідження, ця природна властивість дітей останнім часом виявляється усе рідше, причому особливо рідко саме в системі суспільної освіти. Вод­ночас допитливість — це основа загальної пізнавальної активності дитини: розвиток мислячої людини неможливий без живого, активного інтересу до навколишнього сві­ту, що дає необхідну вихідну інформацію для мислення. Причому цю інформацію має відкривати сам суб'єкт, а не отриму­вати в готовому вигляді. Саме постійна го­товність педагогів давати дітям інформацію, випереджаючи їхнє бажання одержати її, а також виключення для дитини можливості зробити помилку призводять до зникнення звичайних дитячих запитань. Розвиток до­питливості, незважаючи на природність цієї дитячої властивості особистості, вимагає складних педагогічних технологій і тонкого розуміння особистості дитини цього віку.

Ініціативність (самостійність, воля, не­залежність). Цими термінами представлені ті риси особистості, що, можливо, мають найбільші потенційні з погляду перспективи її розвитку. Водночас саме ініціативність і незалежність людини, очевидно, є най­більшою проблемою з погляду соціокультурних особливостей нашого суспільства і з погляду розвивальних освітніх технологій. Дуже важливо забезпечити дитині таку осві­ту, щоб вона сама була суб'єктом діяльності. Тільки тоді відбувається розвиток головних психічних властивостей дитини, розвиток її особистості. За умови, що педагог постій­но прагне показати дитині, як треба щось зробити, розповісти, як правильно, у цих видах діяльності головний суб'єкт — педагог. Це його діяльність, а не дитини — учень у ній нічого не визначає. Зрештою, дити­на привчається діяти тільки за вказівкою, не може прийняти самостійного рішення, перестає вірити у власні сили. Вона втрачає одну з фундаментальних властивостей осо­бистості — здатність виявляти ініціативу. Воля і незалежність дитини є необхідною умовою її розвитку як особистості. Під не­залежністю і волею розуміють особисту волю людини, що, природно, обмежена волею і незалежністю інших людей. Для розвитку в дитини почуття власної гідності необхідним є розвиток у неї толерантності (терпимості) до думок, суджень і оцінок інших людей.

Комунікативність (соціальні навички), об­раз «Я» (базова довіра, почуття захищеності). У вікових характеристиках комунікативність, пов'язана із соціальними навичками дитини, об'єднана зі сферою розвитку в дитини образу «Я», уявлень про себе. Це зроблено тому, що сфера уявлень дитини про себе найтісніше пов'язана з розвитком її комунікативної сфе­ри, і тому, що традиційний зміст, який у на­шій педагогіці вкладається в поняття соціаль­ної сфери, зазвичай зводиться до відносин індивіда і колективу або спільноти людей.

Що ж до уявлень дитини про себе, то ця сфера розвитку її особистості, безумовно, є основною у цьому віці. Малюкові життєво необхідне позитивне ставлення до нього з боку інших (особливо близьких дорослих); це позитивне ставлення формує в нього по­зитивний образ «Я», що дає йому можливість жити й розвиватися далі. «Я гарний, мене люблять і мені все вдається» — таке само­відчуття дитини необхідне для її неспотвореного розвитку. Воно формується дуже рано, хоча, звичайно, ще не може бути виявлене в такій формі. Це раннє почуття називається почуттям базової довіри. Довіра до себе і до світу, що виникає на першому році життя дитини, є в основі всього її подальшого емоційно-особистісного і соціального розвитку і значною мірою визначає напрямок і якість цього розвитку. Якщо в дитини не виникає довіри до світу, її розвиток спотворюється і набуває несприятливих форм, які потім важко виправити.

Відповідальність — риса особистості, яку можна охарактеризувати як зворотний бік ініціативності й незалежності. Дитина, здат­на виявляти ініціативу, далеко не завжди автоматично розуміє, що ця ініціатива на­кладає на неї певні зобов'язання: довести справу до кінця, намагатися зробити її добре, дотримати даного слова. Це почуття відпові­дальності за себе як суб'єкта в його розви­нених формах, звісно, може бути присутнім тільки в дорослої людини. Однак передумови такої відповідальності закладаються саме до кінця дошкільного дитинства й потребують допомоги педагога для їхнього розвитку. При цьому поширеною педагогічною помил­кою є ототожнення почуття відповідальності з дисципліною. Основна відмінність цих рис полягає в тому, що відповідальність є результатом особистої ініціативи дитини й наслідком прийнятого нею самою рішення, а дисциплінованість цілком може бути при­таманна безініціативній, пасивній людині, яка взяла на себе роль сумлінного вико­навця. Однак саме з відповідальності, а не з дисциплінованості формується усвідомлен­ня дитиною себе як особистості — вільної й відповідальної.

Довільність є рисою особистості, що до­повнює почуття відповідальності й дає ди­тині змогу здійснювати основні види діяль­ності. Довільність розглядається як наслідок здатності людини до підпорядкування й до прийняття правил і керування своїми безпо­середніми бажаннями. До кінця дошкільного віку ця здатність розвинена достатньо для того, щоб дитина зайняла позицію суб'єкта навчальної діяльності.

Саме вік шести (а не семи) років є най­сприятливішим (сензитивним), щоб навча­ти дитину читати. Якщо починати пізніше, то засвоєння грамоти вимагатиме значних зусиль і напруження. Пригадаймо, як лег­ко засвоюють рідну або якусь іншу мову діти, і як важко дорослим вивчати іноземну мову. Важливо не пропустити оптимальних термінів, тим самим сприяючи своєчасному психічному розвитку, передбаченню його можливої затримки. Письмо шестирічки опановують повіль­ніше, ніж семирічки. У них ще недостатньо розвинена тонка координація рухів, взає­модія рухів із зором. Підготовка до пись­ма — це й оволодіння плавними ритмічними рухами. І тут допоможуть музичні заняття, вправи з предметами під музику, різні впра­ви для розвитку дрібної моторики руки.

У цьому віці відбуваються зміни в моти­ваційній сфері дитини: формується система співпідпорядкованих мотивів, що надає за­гальну спрямованість поведінці. Прийняття значимішого на даний момент мотиву є ос­новою, що дає змогу дитині йти до визначе­ної мети, залишаючи поза увагою ситуативні бажання.

1.3. Особливості сучасного навчання шестирічного першокласника в умо­вах чотирирічної початкової школи

У сучасній початковій школі засвоєння предметного матеріалу навчання перетво­рюється на засіб емоційного, соціального й інтелектуального розвитку дитини, що забезпечує перехід від навчання до самоос­віти. Початкова школа має стати не «шко­лою навичок», а першим досвідом дитини в освіті — місцем випробування своїх сил, простором для розкриття особистісного по­тенціалу і школою дорослішання.

Що таке «уміння вчитися»?

Уміння вчитися — характеристика суб'єкта навчання, здатного до самостійного виходу за межі власної компетент­ності для пошуку способів дії в нових умовах.

Коли заходить мова про людину, яка вміє навчатися, в уяві виникає образ книга­ря, одержимого пристрастю пізнання. Однак уміння на­вчатися виявляється не тільки у сфері пізнання і не збігаєть­ся з умінням користуватися довідковою літературою та отримувати потрібну інформа­цію з книг. Людина, яка вміє навчатися, уміє і таке: порів­нюючи можливості й умови досягнення мети, вона не зу­пиняється перед завданням, для розв'язання якого немає готових засобів, не переймається, не чекає, щоб її виручи­ли, не називає завдання тупим і нецікавим, а шукає способи його розв'язання.

Підкреслимо ще раз: це стосується не тільки інтелектуальних, пізнавальних зав­дань.

Уміння навчатися можна застосовувати до всіх сфер суспільної свідомості — науки, мистецтва, моралі, права. Отже, в умінні навчатися виділяють дві складові:

1.   Рефлексивні дії, необхідні для роз­пізнання нового завдання, для розв'язання якого людині бракує наявних знань і вмінь, і відповіді на перше запитання самонавчан­ня: чого навчатися? У початковій школі має бути закладено основу не тільки предметного знання, а й знання про власне незнання. Якщо учні протягом початкового навчання показуватимуть тільки свої знання і відго­роджуватимуться від зустрічі із ситуаціями, де їхні знання суперечать новим фактам, то в основній школі уміння навчатися стане надбанням обраних.

2.   Пошукові дії, необхідні для набуття відсутніх умінь, знань, здібностей, для від­повіді на друге запитання самонавчання: як навчатися? Це запитання має три відповіді, три способи вийти за межі власної компе­тентності:

•        самостійно винайти відсутній спосіб дії, тобто перевести навчальне завдан­ня у творче, дослідницьке, експеримен­тальне;

•       самостійно знайти відсутню інфор­мацію у будь-якому «сховищі», насампе­ред — у книгах та Інтернеті;

•       запитати про відсутні дані у того, хто знає.

Уміння працювати з книгою та іншими джерелами інформації може бути сформова­не дуже рано, але на перших кроках навчан­ня діти мають принаймні навчитися читати. Систематичне освоєння цього способу роз­ширення власної компетенції — завдання основної школи.   

Серед усіх «сховищ» матеріального і ду­ховного досвіду, що можуть стати для того, хто навчається, джерелом розширення його матеріального досвіду, особливо виділяється постать учителя.

Учитель як особлива соціокультурна по­зиція дорослого — це той, хто навчає навча­тися. Відмінність між учителем і умільцем, майстром полягає у тому, що умілець долучає дитину до спільних дій і вчить власним при­кладом, а учитель розриває потік практичної дії, домагається його призупинення, щоб визначати фазу чистого навчання — поперед­нього орієнтування в тому, як і що має ро­битися. Учитель навчає не діяти, а планувати свої дії і шукати способи їхнього здійснення. Співпраця з умільцем формує у дитині такого самого умільця, наприкінці спільної роботи вмілий дорослий і дитина (в ідеалі) стануть рівними у своїй умілості. Така кінцева тотож­ність не передбачається при зустрічі дитини з учителем. Учитель — це той, хто здатний навчити будь-якого учня навчатися, зробити його суб'єктом самонавчання.

Результатом своєї роботи учитель задово­лений, якщо учень здатний навчати самого себе, але не вміння навчатися, а якогось ін­шого вміння. Отже, умілець формує умільця, а вчитель — не колегу вчителя, а того, хто навчається (навчає себе).

Соціокультурна позиція вчителя необхідна там, де навчання справі має бути відділене від самої справи, де не можна навчитися, «заражаючись» справою (як малюки вчаться говорити, одягатися, гратися). Учитель і по­трібний учневі для того, щоб, перебуваючи на межі навчання і справи, орієнтування і виконання, утримувати учня в стані орієн­тування, "не давати йому в гонитві за резуль­татом забувати про способи дії».

До виконання вчитель спонукає учня лише з однією метою: щоб дитина з'ясувала, чи володіє вона способом дії, чи треба про­довжити навчання. Іншими словами, пред­метом спільних дій учня і вчителя є межа компетентності учня і способи переходу цієї межі.

З чим не треба плутати вміння навча­тися? Уміння навчатися як цінність і мета освітнього процесу узвичаїлося у масовій педагогічній свідомості як побутовий термін задовго до його понятійного аналізу в теоріях навчання. Не випадково в шкільних про­грамах уміння навчатися просто через кому було подано в переліку класичних умінь: учні мають уміти лічити, читати, писати, навчатися. Було це наприкінці 1970-х років під впливом інформаційної революції, що висунула перед виробниками нові вимо­ги довічної перекваліфікації. Що ж почали розуміти під терміном «уміння навчатися»? Для відповіді на дане запитання виділимо основні уявлення про школяра, який не во­лодіє таким умінням. Звичайно, за скаргою вчителів і батьків «Він (вона) не вміє вчити­ся» ховаються дві групи симптомів:

1.   Дитині важко прилучитися до роботи, вона годинами сидить над домашнім завдан­ням, відволікається, забуває питання задачі, ледь почавши її розв'язувати... У більшості випадків психологічне обстеження виявляє нормальний рівень розвитку інтелектуальної сфери дитини при низькому рівні розвитку організації діяльності.

2.    Дитині важко засвоювати новий ма­теріал, вона погано запам'ятовує, переказу­ючи, не виділяє головного, потребує великої кількості тренувальних вправ... І в цьому випадку психологічне обстеження рідко ви­являє значне зниження інтелектуального рівня; однак у дитини, як правило, спостері­гається інтелектуальна пасивність, вона не володіє ефективними стратегіями розумових і мнемічних дій.

Пропедевтику й корекцію таких проявів невміння навчатися також проводять двома шляхами. Дитину вчать навичок самооргані­зації й застосування оптимальних мнемотех­нік і розумових стратегій.

Навчання навичок самоорганізації і розу­мової праці істотно підвищує ефективність навчання школярів.

Однак поняття «навченість» і «вміння навчатися» не збігаються. Вони розрізня­ються за надзвичайно істотним параметром: за способом передачі знань, умінь — від учителя до учня. Учнями, яких добре навча­ти, називають тих, кого легко навчати, тоб­то зручних об'єктів навчання. Такими, що вміють вчитися, називають тих, хто здатний навчати себе, тобто бути суб'єктом навчан­ня — ініціатором визначення й розв'язання нових завдань.

2.АДАПТАЦІЯ ПЕРШОКЛАСНИКА ДО ШКІЛЬНОГО НАВЧАННЯ

2..1. Фізіологічна адап­тація.

Виділяють три етапи фізіологічної адап­тації. Перший етап — орієнтовний, коли у відповідь на весь комплекс нових впливів, пов'язаних із початком систематичного нав­чання, відповідають бурхливою реакцією і значним напруженням майже всі системи організму (2—3 тижні).

Другий етап — нестійке пристосування, коли організм шукає і знаходить якісь опти­мальні (чи близькі до оптимальних) варіанти реакцій на ці впливи. На першому етапі про жодну економію ресурсів організму не йдеться: організм витрачає все, що є, а іноді й «бере в борг»; тому важливо пам'ятати, яку високу ціну платить організм кожної дитини в цей період. На другому етапі ця ціна зни­жується, буря починає стихати.

Третій етап — період відносно стійкого пристосування, коли організм знаходить найоптимальніші варіанти реагування на навантаження, що вимагають меншого на­пруження всіх систем. Що більше напру­ження буде потрібне від кожної системи, то більше ресурсів витрачає організм. Тривале напруження й пов'язана з ним втома можуть викликати порушення здоров'я. При цьому процес адаптації до школи в кожному окре­мому випадку буде різний.

Усі три фази адаптації тривають десь 5-6 тижнів, тобто орієнтовно до 10—15 жовтня, а найбільш складними є 1—4 тижні.

Що характерне для перших тижнів на­вчання? Насамперед досить низький рівень і нестійкість працездатності, дуже високий рі­вень напруження серцево-судинної системи, симпатоадреналової системи, а також низь­кий показник координації (взаємодії) різних систем організму між собою. За інтенсивніс­тю та напруженістю змін, що відбуваються в організмі дитини у процесі навчальних занять у перші тижні навчання, навчальне навантаження можна порівняти із впливом екстремальних навантажень на дорослий, добре тренований організм.

Дослідження вчених показали, що напру­ження роботи серця дитини можна порівня­ти з напруженням космонавта у стані нева­гомості. Цей приклад переконливо показує, наскільки важкий для дитини процес фізіо­логічної адаптації до школи.

Невідповідність вимог і можливостей дитини викликає несприятливі зміни функ­ціонального стану центральної нервової си­стеми, різке зниження навчальної актив­ності, працездатності. Для значної частини школярів наприкінці навчальних занять ха­рактерна різко виражена втома.

Тільки на 5—6 тижнях навчання (а не через 2—3 дні, як часом вважають) поступо­во наростають і стають стійкими показни­ки працездатності, знижується напруження основних систем життєзабезпечення організ­му, тобто настає відносно стійке пристосу­вання до всього комплексу навантажень, пов'язаних із навчанням. Однак, за деяки­ми показниками ця фаза відносно стійкого пристосування затягується до 9 тижнів, тоб­то триває понад 2 місяці. І хоча вважають, що період гострої фізіологічної адаптації організму до навчального навантаження за­кінчується на 5—6 тижнях навчання, весь перший рік (якщо порівняти показники під час наступних періодів навчання) можна вважати періодом нестійкої і напруженої регуляції всіх систем організму.

Успішність процесу адаптації багато в чо­му визначається станом здоров'я дитини, тому проблемою адаптації до школи залежно від здоров'я давно займаються медики. Про «шкільний стрес», «шкільний шок», «шкільні страхи» (школофобію) медики заговорили ще в середині 1950-х років, і такі поняття з'явилися в документах ВООЗ, показуючи, що ці явища не зникають, а з року в рік загострюються.

«Шкільний стрес» — це такий психіч­ний стан, коли порушується нормальний ритм життя учнів, різко погіршується стан здоров'я, що заважає дитині успішно впора­тися з навчальним навантаженням.

Залежно від стану здоров'я, адаптація до школи, до умов життя, що змінилися, може відбуватися по-різному. Виділяють такі гру­пи дітей: з легкою адаптацією, адаптацією середнього рівня складності і важкою.

За легкої адаптації стан напруженості, функціональних систем організму дитини компенсується протягом першої чверті. За адаптації середнього рівня складності погір­шення самопочуття і здоров'я більш вираже­не і може спостерігатися упродовж першого півріччя. У частини дітей адаптація до школи проходить важко. Причому значні порушен­ня стану здоров'я наростають від початку до кінця навчального року.

Напруження всіх функціональних систем організму дитини, пов'язане зі зміною звич­ного упродовж першого півріччя. Майже в усіх дітей на початку шкільних занять спостеріга­ються рухові порушення чи загальмованість, скарги на головний біль, поганий сон, зни­ження апетиту. Ці негативні реакції бувають тим більше виражені, що різкіший перехід від одного періоду життя до іншого, що мен­ше готовий до цього організм учорашнього дошкільника. Велике значення мають такі фактори як особливості життя дитини в ро­дині (наскільки різко відрізнявся звичний для неї режим від шкільного). Безумовно, першокласники, які раніше відвідували дитячий садок, значно легше адаптуються до школи, ніж «домашні» діти, не призви­чаєні до тривалого перебування в дитячому колективі й режиму дошкільного закладу. Одним з основних критеріїв, що характери­зує успішність адаптації до систематичного навчання, є стан здоров'я дитини і зміни його показників під впливом навчального навантаження.

Легку адаптацію й деякою мірою адап­тацію середнього рівня складності можна, цілком імовірно, вважати закономірною ре­акцією організму дітей на умови життя, що змінилися. Важкий перебіг адаптації свідчить про непосильність навчальних навантажень і ре­жиму навчання для організму першоклас­ника. Натомість вираженість і тривалість самого процесу адаптації залежить від стану здоров'я дитини до початку систематичного навчання.

Легше переносять період вступу до школи і краще справляються з розумовим й фі­зичним навантаженням здорові діти, з нор­мальним рівнем функціонування всіх систем організму й гармонійним фізичним розвит­ком. Критеріями нормальної адаптації дітей до школи можуть бути сприятлива динаміка працездатності і її поліпшення упродовж першого півріччя, відсутність виражених не­сприятливих змін показників стану здоров'я і гарне засвоєння програмного матеріалу.

На жаль, наразі здорових дітей прихо­дить до школи лише 20—25 %. Решта вже мають різні порушення у стані здоров'я. Цілком природно, що ймовірність важкого процесу перебігу адаптації в цих дітей значно зростає.

Яким дітям адаптуватися найскладніше?

Найважче адаптуються діти, в яких не­сприятливо протікав період новонародже- ності, ті, хто переніс черепно-мозкові трав­ми, часто хворіє, страждає на різні хронічні захворювання й особливо має порушення нервово-психічної сфери.

Загальне ослаблення дитини, будь-яке захворювання, гостре і хронічне, затримка функціонального дозрівання, погіршуючи стан центральної нервової системи, є при­чинами важчого перебігу адаптації й зумов­люють зниження працездатності, високу стомлюваність, низьку успішність, погір­шення здоров'я.

Несприятливі зміни у стані здоров'я пер­шокласників можна помітити вже в перші місяці перебування в школі. Багато батьків із тривогою відзначають, що після перших радісних тижнів навчання поведінка й само­почуття багатьох малюків змінюється. Вони стають млявими, плаксивими, дратівливи­ми, гірше сплять, неохоче йдуть до школи. Є серед них і такі, котрим «уже не хочеться навчатися». Саме ці зміни свідчать про вто­му, що неухильно наростає. Особливо це виражено в дітей ослаблених і тих, які часто хворіють.

Чи є показники, за якими батьки мо­жуть визначити погіршення стану здоров'я дітей?

Одним з таких показників, який до того ж легко контролювати, є маса тіла. За змі­ною цього показника можна простежити, як впливає навчальне навантаження на ор­ганізм, чи викликає воно негативні зміни у стані здоров'я. Адже дитина інтенсивно росте, розвивається, і зниження ваги чи ви­никнення «дефіциту маси тіла» — процес ненормальний. Однак результати обстежен­ня першокласників свідчать, що таких дітей близько 20—33 %. І це дуже тривожить. У де­яких дитячих колективах, за нашими спосте­реженнями, вже до кінця першої чверті маса тіла знижувалася в 60 % учнів. Одночасно зі зниженням ваги погіршувалися показники працездатності, діти скаржилися на втому, сонливість, головний біль.

Поєднання зниження маси тіла з погір­шенням функціонального стану організму дітей, зниженням розумової працездатності й успішності підтверджує високу інформа­тивність цього показника в оцінюванні ре­акції організму на навчальне навантаження й дає змогу використовувати його в оцінюванні адаптації дитини до умов навчання у школі. Цей показник для контролю можуть використовувати навіть батьки. Ще один дуже інформативний показ­ник — артеріальний тиск. Звичайно, аналіз динаміки артеріального тиску не такий про­стий, як щотижневе чи щомісячне зважуван­ня дітей, але лікарі обов'язково використову­ють його для контролю за функціональним станом організму дітей у період адаптації до школи. Найчастіше для першокласників характерне значне зниження показників ар­теріального тиску при втомі. А у випадках, коли навчальні навантаження призводять не тільки до втоми, а й до перевтоми, артеріальний тиск може значно підвищуватися. Це свідчить про те, що навантаження непо­сильне для дитини. Особливо часте підви­щення артеріального тиску у дитини можна спостерігати на початку навчального року. Підвищення артеріального тиску у школярів може поєднуватися з появою шумів у серці і з порушенням нервово-психічного здоров'я. Усе це — результат надмірного напруження й перевтоми.

Режим навчальних занять і навчальне навантаження насамперед позначаються на стані нервової системи дитини. Через де­який час після початку навчального року все частіше з'являються першокласники, у яких поступово зростають утома, млявість чи, навпаки, виникає рухове занепокоєння. Цим дітям важко відсидіти урок, вони ста­ють плаксивими, дратівливими, скаржать­ся на головний біль, особливо вечорами, під будь-яким приводом відмовляються йти до школи. Якщо ці зміни виражені слабко і компенсуються упродовж першої чверті, можна говорити про легку адаптацію.

Однак нерідко бувають і важкі випадки, коли стан дітей різко погіршується. До кінця півріччя розумова працездатність і успіш­ність різко знижуються, школярі не можуть впоратися навіть із тими завданнями, які раніше для них не становили жодних трудно­щів. При цьому батьки часто скаржаться, що син чи донька довго не можуть заснути, про­кидаються уночі, скрикують уві сні. Трап­ляються випадки нічного нетримання сечі (енурез). Ці порушення лікарі розцінюють як погіршення нервово-психічного здоров'я, безпосередньо пов'язаного з несприятливим впливом навчального навантаження.

2.2. Психологічна адаптація дітей до шкільного життя і шкільного на­вчання.

Соціально-психологічна адаптація дітей може відбуватися по-різному.

Перша група дітей (56 %) адаптується до школи упродовж перших двох місяців на­вчання, тобто приблизно за той самий пе­ріод, коли найгостріше виявляється й фізіо­логічна адаптація. Ці діти відносно швидко вливаються в колектив, освоюються у школі, знаходять нових друзів у класі; у них май­же завжди гарний настрій, вони спокійні, доброзичливі, сумлінно й без явного на­пруження виконують усі вимоги вчителя. Іноді у них виникають складнощі у контак­тах з дітьми чи у стосунках з учителем, бо їм ще важко дотримуватися всіх вимог, правил поведінки: хочеться побігати чи поговорити з товаришем, не чекаючи дзвоника тощо. Але до кінця жовтня проблеми цих дітей, як правило, нівелюються, стосунки нормалізу­ються, дитина цілком освоюється і з новим статусом учня, і з новими вимогами, і з но­вим режимом — вона стає учнем.

Друга група дітей (30 %) переживає трива­лий період адаптації, період невідповідності їхньої поведінки вимогам школи затягується: діти не можуть прийняти ситуацію навчан­ня, спілкування із вчителем, дітьми. Вони можуть гратися на уроках чи з'ясовувати стосунки з товаришем, не реагують на заува­ження вчителя чи відповідають сльозами, об­разами. Як правило, у таких дітей виникають труднощі і в засвоєнні навчальної програми. Лише до кінця першого півріччя їхня реакція стає адекватною до вимог школи, учителя.

Третя група (14 %) — діти, в яких соціально-психологічна адаптація пов'язана зі значними труднощами; крім того, вони не засвоюють навчальну програму, у них фік­суються негативні форми поведінки, різке виявлення негативних емоцій. Саме на таких дітей найчастіше скаржаться вчителі, діти, батьки: вони заважають працювати в класі, тероризують дітей.

Варто звернути особливу увагу на те, що однакові зовнішні вияви негативних форм поведінки, чи, як зазвичай кажуть, погану поведінку, дитини можуть спричинити різні обставини. Серед таких дітей можуть бути ті, хто потребує спеціального лікування, можуть бути учні з порушеннями психонев­рологічної сфери, а це переважно неготові до навчання діти, які, наприклад, виросли в неблагополучних сімейних умовах. Постійні неуспіхи в навчанні, відсутність контак­ту з учителем призводять до відчуження і негативного ставлення однолітків. Але це викликає реакцію протесту: вони чіпляються до однокласників на перервах, кричать, по­гано поводяться на уроці, намагаючись хоч так виділитися. Якщо вчасно не з'ясувати причин поганої поведінки, не скоригувати адаптацію, то це може спричинити зрив, по­дальшу затримку психічного розвитку й не­сприятливо позначитися на стані здоров'я дитини, тобто стійке порушення емоційного стану може перерости в нервово-психічну патологію.

Нарешті, це можуть бути просто пере­вантажені діти, які не справляються з до­датковими навантаженнями. Так чи інакше, погана поведінка — сигнал тривоги, привід уважніше поглянути на учня і разом з бать­ками з'ясувати причини труднощів адаптації до школи.

Чинники, що впливають на успішність адаптації:

•        ті, що незначною мірою залежать від учителя;

•       ті, що цілком у його руках.

Успішність і безболісність адаптації ди­тини до школи пов'язані, насамперед, із її готовністю до початку систематичного навчання. Організм має бути функціональ­но готовий (тобто розвиток окремих ор­ганів і систем має досягти такого рівня, щоб адекватно реагувати на впливи зовнішнього середовища).

Інакше процес адаптації затягується, від­бувається зі значним напруженням. І це при­родно, тому що діти, не готові до навчання, мають нижчий рівень розумової працездат­ності. У третини «неготових» дітей уже на початку навчального року спостерігається незадовільна реакція на навантаження сер­цево-судинної системи, зменшення маси тіла; вони часто хворіють і пропускають уро­ки, а в результаті ще більше відстають від однолітків.

Варто звернути особливу увагу на чин­ник, що також значно впливає на успішність адаптації, — це вік початку систематичного навчання. Не випадково шестирічки пере­важно довше адаптуються, ніж семирічки. У шестирічних дітей спостерігається вище напруження всіх систем організму, нижча й нестійка працездатність.

Рік, що відокремлює шестирічну дитину від семирічної, дуже важливий для її фізич­ного, функціонального і психічного розвит­ку; тому багато дослідників вважають більш оптимальним для вступу до школи вік не 6 (до 1 вересня), а 6,5 років.

На думку психологів, саме в цей період формується багато важливих психологічних новоутворень: інтенсивно розвиваються ре­гуляція поведінки, орієнтація на соціальні норми й вимоги, закладаються основи ло­гічного мислення, формується внутрішній план дій.

Стан здоров'я — один із основних фак­торів, що впливають не тільки на тривалість та успішність процесу адаптації до школи, а й на весь процес подальшого навчання. Найлегше адаптація до школи відбувається у здорових дітей, що мають першу групу здоров'я, а найважче — у дітей із третьою групою (хронічні захворювання в компен­сованому стані). У більшої частини з них у процесі адаптації до школи стан здоров'я погіршується, що супроводжується виник­ненням чи поглибленням нервово-психічних відхилень.

Якщо уроки тривають 35 хв і вони пра­вильно організовані, то різкого зниження працездатності не відбувається. На думку фізіологів, зменшення тривалості уроку створює кращі умови для збереження пра­цездатності упродовж тривалого часу.

Процес адаптації до школи триває впро­довж усього першого року навчання, але перші 6—9 тижнів «гострої» адаптації за­кладають основу, визначають успішність і ефективність подальшого процесу навчання, динаміки всіх показників упродовж року,  а також ту «ціну», яку щодня «платитиме» організм дитини. Труднощі адаптації до школи не закінчуються на дев'ятому тижні навчання, і тому важливо, щоб щодня наван­таження у школі відповідали можливостям дитини. Є показник, який досить чітко харак­теризує функціональний стан організму і його динаміку. Це показник працездатності. У повсякденному житті ми часто вживає­мо цей термін, застосовуємо його і до ха­рактеристики діяльності школяра: «дитина з низькою працездатністю», «у нього висока працездатність», розуміючи під цим здат­ність діяти цілеспрямовано, досягати пев­них результатів. Відомо, що працездатність значною мірою залежить від зовнішніх умов і функціонального стану організму. Працез­датність шестирічного першокласника зни­жується досить швидко — про це сигналізує загальне «рухове занепокоєння».

Через 15—20 хв. уроку кількість дітей, які не слухають, крутяться, відволікаються, займаються своїми справами, а то й прос­то граються, катастрофічно збільшується. Здається, ще секунда — і привернути їхню увагу буде просто неможливо. Рухове занепокоєння — захисна реакція організму ди­тини. Вона ніби відмежовується від усього, даючи собі відпочинок, не доводячи свій організм до стомлення. Так, справді, спроба обмежити рухове занепокоєння дітей слова­ми не дає результату й тільки раціональне переключення з одного виду діяльності на інший, зміна видів діяльності дозволяє від­сунути втому.

Багаторічне вивчення працездатності школярів М. Антроповою дало змогу ви­значити основні закономірності динамі­ки розумової працездатності. На початку роботи відбувається поступове підвищен­ня показників розумової працездатності, «входження» у роботу, пристосування до діяльності. Потім настає період оптиму­му, пізніше з'являються перші ознаки вто­ми — зниження уваги, темпу роботи, рухове занепокоєння. Це те, що можна помітити. Водночас підвищується напруження де­яких фізіологічних функцій — це не так очевидно, але функціональна «ціна» робо­ти зростає, однак зусиллям волі ще можна продовжити роботу. Якщо в цей момент не відрегулювати, не відкоригувати величину навантаження, якщо продовжити роботу з тією ж інтенсивністю, то настане втома і різко знизиться працездатність.

Період адаптації до школи (перші 2-6 мі­сяців навчання) характеризується тим, що:

•  він є перехідним, а отже, психологічна і фізіологічна чутливість дитини до всього, що з нею відбувається, дуже загострена;

•  у цей час у дітей найбільш інтенсивно відбувається осмислення свого нового со­ціального становища і закладаються пере­живання, що на багато років визначать їхнє ставлення до навчальної роботи, спілкування з учителями й однокласниками, до самого перебування у школі.

Основні проблеми, які зазвичай виникають у дитини, коли вона приходить до школи:

1. Взаємодія вчителя з дітьми, як прави­ло, сильно відрізняється від того, до якого дитина звикла у дитячому садку: кількість заборон і розпоряджень різко збільшується, ставлення дорослих до порушень правил поведінки стає значно серйознішим.

2.   З'являється навчальний матеріал, від засвоєння якого залежать самооцінка й со­ціальний статус дитини, що передбачає на­багато більшу відповідальність дитини перед учителем і батьками.

3.  Фронтальні форми організації навчаль­ного процесу вимагають від дітей серйоз­ного напруження й концентрації. У дитини часто відсутній інтерес до таких занять, уся її діяльність відбувається під впливом зов­нішнього тиску вчителя. Це викликає у ді­тей підвищену стомлюваність та емоційний дискомфорт.

Незвичайний для дітей розпорядок дня і стосунки з однолітками та старшими дітьми, що змінилися, ускладнюють цю ситуацію.

3. ОСОБЛИВОСТІ ТЕМПЕРАМЕНТУ – ОСНОВА АДАПТАЦІЇ ДИТИНИ

Темперамент означає індивідуальні особливості дітей в їхній реакції на різноманітні подразники та досвід; індивідуальні відмінності у виконанні рутинних щоденних видів діяльності: прийманні їжі, сну, дослідженні пред­метів тощо. Темперамент передбачає генетичні відмінності серед дітей.

Тип темпераменту — вроджена якість і змінити його неможливо, тому  учителям, вихователям, батькам слід звертати на це увагу.

Сангвініки. Сангвініків можна охарактеризувати трьома ознаками: сильні, урівноважені, рухливі.

Сангвініки легко пристосовуються до нових людей, нового середо­вища, нових потреб. Емоційні, контактні, життєрадісні, з живою мімікою (коли їм весело — вони сміються, сумно — плачуть). З виразу обличчя легко здогадатись, який у них настрій, як ставляться до того, хто з ними спілкується. У них переважає веселий настрій. Вони довірливі, з ними приємно спілкуватися, їхня увага нестабільна, вони уникають труд­нощів, з прийняттям рішень поспішають.

Як правило, у присутності сангвініка, люди почуваються легко й не­вимушено, без напруження. Тільки-но зійшлись, а враження таке, ніби давно знайомі.

Люди дуже енергійні, надзвичайно активні. Довго працюють без утоми. Але за тих умов, коли робота їх цікавить. Якщо вона не дуже захоплює, можуть покинути все, не довівши до кінця. До критики став­ляться спокійно. Із задоволенням беруться за нову справу, відзначаються винахідливістю. Швидко реагують на навколишні події. Байдуже став­ляться до нового.

Товариські. Легко переборюють труднощі й допомагають їх долати іншим. Можуть бути лідерами. Добре стримують вияви своїх почуттів (збудження і гальмування десь у співвідношенні 50x50%). Їх легко дис­циплінувати, оскільки вони швидко виробляють потрібні навички й пере­будовуються без труднощів. У сангвініків практично немає ворогів: вони з розумінням ставляться до думок і вчинків інших, толерантні, контактні. У колективі почуваються впевнено, не бояться ризику й відповідальності.

Як стверджував фізіолог І.Павлов, сангвініки найбільше пристосо­вані до життя, оскільки сильніші, урівноваженіші, енергійніші, легші за інших на підйом, легко впорюються із завданнями, які потребують кмітливості. Довготривалих і копітких справ зовсім уникають. Людей із цим темпераментом можна було б назвати улюбленцями долі, якби вона для страху час від часу їх не карала. Вони переоцінюють свої мож­ливості, їх слід залучати до громадської діяльності, ставити перед ними все нові завдання, контролювати якість роботи.

Працюючи з дітьми-сангвініками, варто давати вихід їхній енергії, стимулювати розкриття їхнього потенціалу та здібностей у суспільно корисній праці. Потрібно виявляти довіру до сангвініка, підтримувати його корисну ініціативу, здійснювати моральну підтримку в його почи­наннях, закріплювати віру у власні сили в переборенні труднощів. Не варто давати йому доручення, пов'язані з довготривалою монотонною діяльністю. Потрібно враховувати його особисті інтереси, схильності, потреби й труднощі — їх тимчасовий характер. Допомогу сангвініку краще надавати у формі відкритої дружньої підтримки, поради. До­цільно використовувати його лідерські якості в колективі, залучати до організації вечорів, диспутів та інших суспільно корисних заходів.

Діти-сангвініки намагаються займатися тільки легкою, приємною і цікавою для них діяльністю й уникати складного, неприємного, неціка­вого. Тому необхідно з раннього віку виробляти в них стійкий інтерес, терпіння, цілеспрямованість, звичку сумлінно виконувати й доводити до кінця розпочату справу, з'ясовувати суть кожного питання.

Компромісність, оптимізм, життєрадісність, товариськість сангвіні­ка за неправильного виховання чи неконтрольованості здатні стати дже­релом таких негативних рис характеру, як легковажність, поверховість, непостійність, еґоїзм.

Холерики — сильні, неврівноважені, рухливі. Це люди з великим життєвим тонусом, великою активністю, енергійністю, непосидючістю, їх «наступ» важко зупинити. Вони нестримані, нетерплячі, запальні. У них є така особливість, якої немає в інших: з'являтись у потрібний мо­мент. Трапляється з людиною нещастя, і холерики тут як тут, бо це люди з «оголеним нервом». Вони відчувають не лише свій біль, а й біль тих, хто поряд. Байдужими ніколи не бувають. Холерики багатьом видаються щасливцями. Та все це тому, що встигають робити найбільшу кількість спроб і помилок за одиницю часу. Вони швидко рухаються й швидко розмовляють. У них немає внутрішніх затисків, вони розкуті, завжди живуть за програмою максимум, їхня поведінка неврівноважена. По­треба уві сні мала, однак завжди бадьорі. Вони легко збуджуються й довго заспокоюються.

Холерики — дуже компанійські люди, бойові, завзяті, але задирку­ваті, запальні, правда, швидко відходять і потім страждають (їм треба ба­гато прощати). А все через надмірну активність, навіть реактивність. В їхній поведінці це виявляється в нестриманості, роздратованості, настир­ливості. Швидке збудження веде до того, що вони мало роздумують і відразу діють. Швидко включаються в дію й переключаються на іншу діяльність. Відверто вступають у суперечки, бувають агресивними, їм важко приборкувати свої бажання, не можуть чекати (погано спрацьову­ють гальмівні центри). Холерики не пристосовуються до середовища, а намагаються пристосувати середовище, оточуючих до себе; їхня стихія — крайнощі: або — або. Музику люблять гучну, кольори — дуже яскраві.

Холерики — люди натхненні й невтомні, ініціативні, подають над­звичайно багато ідей. Однак розпочату справу їм дуже важко довести до кінця, як і втілювати свої ідеї (не вистачає наполегливості, набридає одноманітність); їх слід не утомлювати одноманітністю роботи.

Для холериків характерне бажання виділитись із колективу, стати лідером. У них виразна міміка й пантоміміка.

Зустрічаються холерики, у яких збудливість поєднується з підви­щеним настроєм. Такі люди завжди на видноті, на таких тримається будь-яка компанія. Але «у великих дозах» вони стомлюють оточуючих, їм властиві переходи від вираження симпатії до виявів антипатії. При поразках — схильні до агресії.

На вищому рівні холерики — це одержимі люди, фанатики (від релігії або політики). Вони не бачать шляхів, а бачать лише один шлях, один ідеал. Йому і служать. Така однобокість буває небезпечною. Жорстокі лідери, як правило, — це авторитарні холерики. У них велика сила волі, активність, динамічність. Терпіння слабке. Значно переоцінюють свої здібності.

Професії, які нерідко обирають холерики, пов'язані з ризиком: дре­сирувальники, каскадери, льотчики-винищувачі, водолази, альпіністи. Холерики не думають про небезпеку, діють сміливо, рішуче, з великим піднесенням, пристрастю й захопленням.

У роботі з холеричними дітьми слід покладатися на позитивний авто­ритет дорослого, цілеспрямованість педагогічних впливів. Потрібно вияв­ляти зацікавлене розуміння душевного стану учня. Тактовно й опосеред­ковано запобігати «зривам»; враховувати мотиви вчинків, залучати до ак­тивної діяльності, пов'язаної з виявом ініціативи. Потрібно уникати різких емоційних реакцій, спрямованих безпосередньо на учня. Краще впливати на холерика опосередковано, через колектив. Варто пам'ятати, що зай­нятість корисною справою може спрямувати холерика на розвиток пози­тивних якостей особистості, відверне негативні впливи. Холеричні діти по­требують тактовної допомоги та співчуття при ускладненнях; їхня невтомність, енергійність, схильність до ризику, упертість, пустот­ливість, задеркуватість, нетерплячість і висока конфліктність стають при­чиною биття посуду, бійок з однолітками, травм тощо. Холерика важливо виховувати добрим, співчутливим, турботливим, оскільки цей тип дуже схильний до агресивності. Холерика потрібно вчити ввічливості, умінню стримувати емоції, застосовуючи не стільки пояснення, а й «програвати» з ним можливі ситуації (система адаптованих для дітей ділових ігор).

Використовуючи цікаві для дитини види діяльності, поступово форму­вати посидючість, наполегливість, сумлінність, ретельність і точність у виконанні завдань. Організовувати життя дитини так, щоб вона, по можли­вості, не перезбуджувалася. Практикувати ігри та інші цікаві для неї занят­тя, які сприяли б закріпленню в її нервовій системі процесів гальмування.

Батьки, вихователі, учителі мають із розумінням ставитися до «зривів» у поведінці холериків, не принижувати їхньої гідності, фор­мувати в них адекватне самооцінювання. Копітка виховна робота з хо­лериками в дошкільному віці дасть їм змогу легше адаптуватися до по­треб школи і підготує до засвоєння навчального матеріалу. При вступі до дошкільного закладу чи до 1-го класу саме холерики потребують спеціальної психологічної підготовки щодо доцільності виконання ви­мог і правил спілкування з дітьми та дорослими. Корисно записати хо­лерика до спортивної секції, де він зможе «дати вихід» своїй енергії.

Застосування фізичних покарань, крику до холерика неефективні. Вони остаточно розхитують нервову систему дитини, у якої процеси збудження домінують над процесами гальмування. Відтак досягається ефект, проти­лежний бажаному. Якщо холерик неякісно виконав роботу, треба не сва­рити чи карати його, а пояснити, чому так не можна, і вимагати повторного сумлінного виконання. Якщо така дитина когось образила — без покарань і нотацій навчити вибачатися, допомогти зробити для цієї людини щось добре, обговорити, як наступного разу слід учинити в аналогічній ситуації.

Щоб холерики, швидко закінчивши роботу, не заважали на уроці іншим учням, учителеві необхідно завжди мати для них кілька цікавих додаткових завдань, але пропонувати ці завдання можна тільки у разі якісного виконання дитиною основної роботи.

Перебування двох холериків за однією партою можливе, але не завж­ди доцільне. Оптимальне сусідство — холерик і сангвінік. За вмілого ке­рівництва вчителем роботою класу, присутність на уроці сангвініка зас­покійливо діє на холерика, а холерик не особливо заважає сангвініку.

Флегматики — сильні, урівноважені, інертні, пасивні. Це передусім тверезі консерватори, мудрі ведучі, які реально оцінюють свої здібності, хранителі таємниць, це «річ у собі»: непроникливі, нерозгадані. Нелегкі на підйом, нерішучі, недовірливі, пасивні. Відзначаються повільним ви­никненням і зміною почуттів та емоційних станів. Вони сповідують філософію людей: «Тихіше їдеш — далі будеш». Можливо, саме вони її й створили. Це — «генії відстрочок». Вони очікують. До виконання зав­дання флегматиків слід не лише заохочувати, а й готувати заздалегідь, повторивши не один раз. А два чи три завдання — їм узагалі осягнути не під силу, їх охоплює паніка; їхньою діяльністю слід керувати, а не підганяти. Вони ретельно обдумують і планують свої дії. Рішення пла­нують послідовно і невідступно.

Флегматики повільні, як і їхнє мовлення. Малоемоційні, почуття виражають слабко, тобто мають слабку емоційну збудливість; їх нелег­ко розсмішити, розгнівати, але нагромаджені негативні емоції можуть дати непередбачений вибух гніву; їхня міміка одноманітна, мовлення невиразне. Імовірно, що прислів'я: «У тихому болоті чорти водяться» — саме про них. Флегматики наполегливі в роботі, розпочате доводять до кінця, проте надто повільно, чим дратують оточуючих. Вони зовні загальмовані, майже завжди утримуються від швидкого вирішення. Страждання переносять терпляче, не скаржаться на них, але страждан­ня інших їх також мало хвилюють. До критики ставляться байдуже. Працьовиті. Винахідливістю не відзначаються, однак утілюють у жит­тя ідеї інших. І якби серед учених не було флегматиків, невідомо, якою була б сьогодні наукова думка. Вони терплячі, наполегливі у досягненні мети, стійкі у прагненнях і настроях.

Мають негативне ставлення до нового. Нелегко сходяться з новими людьми. Повільно пристосовуються до нового оточення. З трудноща­ми змінюють звички, які відзначаються винятковою міцністю і зберіга­ються протягом довгого періоду (а то й усього життя). Флегматики роб­лять усе без поспіху, як би їх не підганяли. Мають повільне засвоєння й перебудову навичок. Перевиховання флегматиків — справа нелегка. Таких до активності доводиться спонукати.

Люблять спокійні кольори, спокійну музику, спокійну обстановку. У стосунках із людьми виявляють постійність, відданість. Надійні у дружбі, у сім'ї. Люблять вузьке коло давніх знайомих. У стосунках із людьми врівноважені, у міру товариські, уникають пустої балаканини й неділових контактів. В екстремальних умовах стають загальмовани­ми, розгублюються, тому потребують підказки.

У роботі з флегматиком слід наполегливо використовувати завбач­ливі настанови на будь-яку діяльність, яку йому потрібно виконати, здійснювати докладний інструктаж (що? коли? у якій послідовності?). Доцільно стимулювати вияв щирих почуттів учня. Залучайте його до цікавої діяльності, що розвиває почуття, емоції й зміцнює віру у власні сили. Довіряйте учню, давайте можливість реалізувати себе у справі, посильній допомозі іншим. Необхідно уникати демонстративних дору­чень, пов'язаних із високим темпом діяльності, й допомагати йому зай­матись аутотренінгом та самовихованням.

Саме діти-флегматики найбільше ризикують утратити свою індиві­дуальність в оточенні дорослих холериків і сангвініків. Дорослі пози­тивно реагують на вміння флегматиків певний час самостійно займати­ся якоюсь справою, не турбуючи дорослих, на неконфліктність, поступ­ливість, розсудливість цих дітей. Варто дитині-флегматикові розпоча­ти діяльність, продиктовану повсякденною необхідністю (їсти, вдяга­тися, мити посуд, робити уроки), як дорослі з іншим темпераментом нерідко доходять найвищої стадії роздратування.

Неправильний підхід до організації виховання і навчання флегма­тика — це звинувачення його в тупості, некмітливості, постійні пока­рання за повільність. Наслідки такого ставлення здебільшого трагічні: у дитини виникають неврози, вона починає виконувати доручене швид­ко та неякісно, несумлінно; формується комплекс неповноцінності че­рез постійні невдачі. Унаслідок індивід не розкриває себе як особистість, не реалізує власні творчі можливості мислення, почуттів та уяви. Якщо ж дитинство флегматика складається сприятливо і йому вдається роз­виватися, зберігаючи всі позитивні риси темпераменту, суспільство от­римує сумлінних, серйозних, пунктуальних, захоплених улюбленою справою людей — нерідко видатних учених.

Правильний підхід до вихованця дитини-флегматика передбачає створення сприятливих умов для її фізичного, духовного й інтелекту­ального розвитку. Флегматики не витримують значних фізичних на­вантажень, якщо змушені виконувати їх у швидкому темпі. Отже, впра­ви ранкової гімнастики і вправи на уроках фізкультури флегматики мають виконувати у дещо вповільненому темпі.

Флегматикам не притаманні бурхливі вияви почуттів, тому часто їх вважають байдужими, товстошкірими. Насправді почуття цих дітей ви­різняються глибиною і постійністю. Флегматики болісно переживають несправедливість, зазіхання на їхні права, розлучення з близькими людь­ми, бояться і не люблять змін, нестабільності. Вони здатні повністю ігно­рувати вимоги неавторитетної для них особи. З огляду на це батькам, вихователям, учителям під час спілкування з флегматиками потрібно зважувати кожне слово, кожну дію, щоб не втратити авторитету в очах дітей, намагатися створити повну взаємну довіру в стосунках, щоб ди­тина не замикалася у собі.

Для правильного виховання й розвитку дітей-флегматиків необхід­но створювати дещо «тепличну» атмосферу, у якій має бути повністю відсутня поспішність, нетерплячість. З раннього віку перед такою ди­тиною слід розкривати широкий спектр наук і занять, що допоможе зро­бити її допитливою. Під час читання художніх творів, у процесі гри флег­матика необхідно на життєвих прикладах ознайомлювати з різновида­ми почуттів й емоцій, навчати правильно виявляти їх у відповідних си­туаціях: співчувати, радіти тощо.

Щоб дитина виросла ініціативною, дорослі мають вітати кожен вияв її самостійності, непомітно допомагати у складних справах, не дратува­тися повільними темпами дитини. З флегматиками корисно часто гра­ти в нетривалі ігри, у яких необхідна швидкість і точність рухів, кмітливість. Щоб ровесники не насміхалися над невдалими спробами дитини, доцільно допомогти їй заздалегідь потренуватися.

Дорослим доводиться докладати спеціальних зусиль, щоб допомог­ти флегматикові увійти в дитячий колектив, виявити себе в ньому як особистість, здобути авторитет, знайти друзів. З дитиною-флегматиком необхідно проводити спеціальні ігри, розвиваючи її мислення, почуття, уяву. Її потрібно навчити правильно переключати увагу під час вико­нання завдань і раціонально розподіляти час.

Дехто з психологів радить постійно тормошити флегматиків, щоб вони не були «в'ялими», і прискорювати їхню діяльність, запроваджуючи зма­гання й ігри наввипередки. Ці рекомендації можна вважати шкідливими і навіть небезпечними. Флегматики стомлюються від тривалого спілку­вання, перебування у багатолюдних гамірних колективах, і втома ця, як відомо, має фізіологічну основу. Тому намагання флегматика періодично усамітнюватися — своєрідна захисна реакція організму.

Позбавлення флегматика можливості чергувати періоди спілкуван­ня з людьми з тривалими перепочинками на самоті чи в товаристві близь­кого спокійного друга поступово призведе до розладу нервової системи і психіки дитини. Усілякі перегони й змагання швидко стомлюють флег­матиків і перестають їх цікавити. Єдине, що може прискорити діяльність цих дітей, — формування у них стійких, напівавтоматичних навичок.

Наприклад, якщо батьки хотіли б, щоб їхня дитина з флегматичним темпераментом у 1-му класі не відставала од інших за темпом письма, читання, лічби, то доцільно вже у три-чотирирічному віці в ігровий формі вчити її лічити й читати, а з п'яти-шести років — писати. Відтак до семи років у неї виробляться необхідні навички. Аналогічно потрібно підходити і до формування всіх інших умінь. Водночас варто пам'ята­ти, що навіть доросла людина-флегматик пише приблизно у два-три рази повільніше за холериків і сангвініків тієї самої вікової групи.

Від флегматиків не можна вимагати миттєвої відповіді на запитан­ня, швидкого переключення на інший вид діяльності. Дітям з яскраво виявленим флегматичним темпераментом доцільно задавати удвічі-утричі менші за обсягом домашні завдання, вимагаючи їх якісного вико­нання. У класі флегматикові потрібно дозволяти або виконувати не всі завдання, або збільшити час на їх виконання.

У самостійних і контрольних роботах задавати по два-три однотип­них приклади, рівняння, слова або речення і давати флегматикам інструк­цію записувати завдання через одне чи через два, наприклад: 1,3,5 або 1, 4,7. В іншому випадку особливо важливу контрольну роботу дозволяти завершити після останнього уроку. Але практикувати другий спосіб слід не частіше разу на чверть, інакше дитина перевтомлюватиметься.

Усіх флегматиків, які не встигають працювати в одному темпі з кла­сом, бажано посадити разом за 1—3 парти в одному ряду. Це зручніше для вчителя і спокійніше для них самих. Сусідство флегматиків і холе­риків за однією партою недоцільне, тому що холерик надзвичайно сто­млює і відволікає дитину, у якої переважають гальмівні процеси.

Флегматики здебільшого не люблять довготривалих громадських до­ручень, пов'язаних з активною діяльністю і спілкуванням з багатьма осо­бами. Водночас не можна однозначно, як окремі психологи, стверджу­вати, що флегматики не здатні до керівної, організаторської діяльності. Флегматик може чудово виконувати роль старости агресивного інте­лектуального класного колективу, бути бібліотекарем класної бібліо­течки, керувати й займатися шефською роботою. Дорослим важливо не забувати, що ця дитина не здатна швидко орієнтуватися, тому всі спра­ви їй потрібно доручати заздалегідь.

Ранок цієї дитини батьки мають педантично спланувати з вечора. Щоб вчасно встигнути до дитячого садка чи школи, флегматикові по­трібно прокинутися на 30—50 хвилин раніше за сангвініка, а отже, на стільки ж раніше заснути. Флегматика слід привчити напередодні го­тувати всі потрібні на завтра речі, бо флегматики — це люди, які не змо­жуть зібратися швидко, навіть за найбільшого бажання і за найбільшої необхідності. Гімнастичні вправи флегматикам доцільно виконувати не вранці, а у другій половині дня. По-перше, вони поглинають вранішній час, коли дитина і так «нічого не встигає», а по-друге, флегматиків фізичні вправи часто не стимулюють, а стомлюють, викликаючи сон­ливість і бажання після інтенсивної зарядки знову лягти у ліжко.

Флегматики більше, ніж холерики, обмежені у виборі професії. Ро­бота, яка потребує швидких реакцій, постійного збудження, для них не бажана і може завдати шкоди здоров'ю.

Меланхоліки, як правило, слабкі, процеси збудження і гальмування протікають повільно.

Вони дуже чутливі люди, друзі книги й природи. Мрійливі, мляві, зам­кнені, песимістичні. Міміка й рухи невиразні, голос тихий (рідко сміють­ся). Настрій дещо пригнічений, бо переважають гальмівні процеси. Ко­жен життєвий поворот для меланхоліків — удар, бо вони переживають сильний страх у небезпечній ситуації. Вони дуже чутливі й вразливі. Довго пам'ятають образи, навіть невеликі неприємності виводять їх із рівноваги, можуть викликати сльози. При невдачі — пригнічені й роз­гублені.

Завжди серйозні, а почуття свободи, розкутості й приємної веселості майже ніколи не відчуваються. Вони невпевнені у собі. Серйозність у меланхоліків іноді досягає патології (це з погляду життєрадісних лю­дей). У них повільна зміна почуттів і контролю, повільні рухи, мовлен­ня, одноманітна міміка.

Сором'язливі, перед труднощами розгублюються. Терпіння дуже слаб­ке, адаптація важка, недооцінюють свої здібності, недовірливі. Важко зас­воюють точний розпорядок життя, колектив їх стомлює, а служба в армії для меланхоліків проходить неймовірно важко. Активність низька, не здатні витримувати сильне нервове напруження. Вони швидко втомлюються. При сильних подразниках погіршується діяльність. Рідко користуються допо­могою товаришів. Легко пристосовуються лише до дуже вузького середо­вища (родина, невелике коло друзів). У доброму колективі здатні виявля­ти наполегливість, завзятість. Уважні до людей, тактовні.

Меланхоліки ніколи не бувають активістами й громадськими діяча­ми. Вони ті, кого ведуть. Вони уникають труднощів й перешкод, відмов­ляються од боротьби. Нездатні відстоювати свої погляди, скромні, не самостійні, залежні, їх часто називають диваками, бо у них надзвичайно розвинена уява. Вважається, що їхнє мовлення не встигає за уявою, тому вони — мовчуни. Геніїв якраз найбільше серед меланхоліків. Ці люди — індивідуалісти.

Мають свій, часто оригінальний погляд. Відзначаються надзвичай­ною точністю й скрупульозністю в діяльності.

Є професії, протипоказані меланхолікам, але вони такі й не обира­ють, бо покладаються на свою інтуїцію.

Меланхоліки в сільській місцевості нерідко перетворюються на флег­матиків, а то й сангвініків. Можливо, впливає свіже повітря, вода, їжа, рух і те, що в селі немає великого нагромадження людей.

Меланхоліку в навчанні слід приділяти увагу, турботу й доброту. Го­ловні особливості цих дітей: лякливість, нерішучість, бачення подій у темних тонах. Ці особистісні якості неможливо ліквідувати. Покаран­ня, демонстрування дорослими постійного невдоволення тільки поглиб­люють їх, розладнуючи надзвичайно чутливу нервову систему мелан­холіків. Правильний виховний підхід полягає в тому, що дорослий ви­являє співчуття і повне розуміння почуттів дитини. Слід тактовно, гли­боко й зацікавлено проникати в його духовний світ, здійснювати мо­ральну підтримку та зміцнювати віру у власні сили, виявляти розуміння його душевного стану. Періодично потрібно переключати переживання меланхоліка в русло переживань групи (колективу). Виховувати волю, наполегливість і почуття власної цінності в колективі. Потрібно через певний проміжок часу організовувати для нього «ситуацію успіху». Уважно стежачи за настроєм та інтересами меланхоліка, потрібно зао­хочувати його заняття в гуртках, секціях тощо, з урахуванням його намірів, звичок та труднощів.

Меланхоліки часто відзначаються сором'язливістю. Батьки та вчи­телі дитини ніколи, а тим більше у цьому випадку, не мають орієнтува­тися на реакцію оточуючих («Що скажуть?! Що подумають?!»), а ви­нятково на психологічний стан вихованця. Соромлячи і караючи дити­ну, можна розвинути сором'язливість до рівня психічного захворюван­ня. Як радять відомі вчені А.І.Баркан, Е.Ле Шан, дитині слід пояснити, що соромитися — нормальна реакція, якої не потрібно лякатися, і в кожній конкретній ситуації допомагати вихованцеві знайти спосіб ово­лодіння собою. Наприклад, якщо дитина соромиться спілкуватися з гостями, їй можна доручити розносити бутерброди тощо.

Нову інформацію меланхоліки здатні засвоювати швидко чи по­вільно — залежно від обставин. У спокійній, доброзичливій атмосфері нові відомості засвоюються ними швидко й надовго. Тому створення сприятливих умов навчання і виховання дитини — основна проблема в роботі з меланхоліком.

4.  РОЛЬ БАТЬКІВ У ПЕРІОД АДАПТАЦІЇ ПЕРШОКЛАСНИКА ДО НАВЧАННЯ

4.1. Організація діяльності та допомога у навчанні.

Звичайно, всі батьки хочуть, щоб їхня ди­тина добре навчалася. Тому треба допомогти їй організувати свій час вдома. Найперша допомога — раціональне чергування занять, активного відпочинку, їжі та сну. Однакові дії, повторюючись щодня у певній послідовності, сприяють формуванню у дитини необхідних побутових, трудових і культурогігієнічних звичок, полегшують пристосування організ­му до нових умов.

Систематичне дотримання режиму дня виховує у дітей такі важливі риси характеру як дисциплінованість, організованість, уміння підкоряти свої бажання інтересам справи. Важливо забезпечити 3,5—4-годинне перебу­вання дитини на свіжому повітрі, регулярний сон (нічний не менше 10 годин, вдень 1,5 го­дини), калорійне і різноманітне харчування через 3—3,5 години. Такі норми відповідають фізіологічним потребам дитячого організму та сприяють збереженню здоров’я.

Батькам треба мати на увазі, що молодший школяр не вміє швидко переходити від однієї справи до іншої. Це за­лежить від типу нерво­вої системи дитини. Тому батьки мають по­яснити дитині причини такого переходу і дати час, аби вона могла пси­хологічно підготуватися до нової справи. Треба розуміти: для того, щоб кинути одне заняття, на яке вже налаштувалась дитина, і приступила до іншого, їй доводиться подолати природне внутрішнє бажання на­полягти на своєму і не виконувати прохання батьків. Будь-який необгрунтований перехід з однієї справи на іншу шкідливий тим, що дитина змушена кидати розпочате, не закін­чивши його. Якщо це ввійде в систему, то у школяра з'явиться погана звичка нічого оста­точно не закінчувати. Звичайно, інколи дово­диться просити сина чи доньку допомогти по господарству, чи з будь-яких інших причин порушити звичайний розпорядок дня. Часто буває так: тільки-но школяр розклав книги, сів за уроки, а його посилають до магазину.. Почав хлопчик читати цікаву книгу — його просять полити квіти. Дівчинка малює, а її відправляють погуляти з молодшим братом. У таких випадках краще сказати дитині: «До­читаєш сторінку — треба буде сходити до магазину». Або: «Закінчуй гратися конструк­тором. Через 10 хвилин будемо вечеряти». Тобто, треба дати дитині час підготуватися до нової справи.

Наступна важлива умова успішного нав­чання — розумна допомога старших. Вона виявляється, найперше, в обізнаності батьків у справах дитини: «Які були сьогодні уро­ки? Про що нове ти дізнався? Як упорався із завданням?» Ще дуже важливо перевіри­ти правильність виконання домашнього за­вдання. Практика навчання переконує, що добре усвідомлений той матеріал, який роз­повідається іншій людині. Тому бажано, щоб першокласник розповів комусь із дорослих вивчені уроки: правила з української мови, розв'язані задачі з математики, вірш або пере­каз оповідання. Якщо дитині важко викласти основний зміст матеріалу, то це означає, що урок не вивчений і його потрібно повторити. При перевірці письмового завдання не пос­пішайте вказувати дитині на помилку. Вона має привчитися до самоконтролю. Тому за­пропонуйте їй самостійно відшукати помил­ку, пригадати, як можна перевірити рішення. І тільки в крайньому випадку показати, де вона припустилася помилки. Буває,  що ди­тина просто лінується, не хоче самостійно працювати, долати труднощі. У цьому випад­ку особливо необхідний суворий контроль з боку батьків.

Батьки не повинні забувати про такий не­гативний фактор як перевантаження учня. Часто буває так, що дорослі, крім завдань учителя, навантажують свою дитину додат­ковими навчальними вправами. Дитина перенавантажується і нерідко починає навчатися не краще, а гірше. В неї втрачається інтерес до навчання, яке стає для неї важкою і неці­кавою працею.

Часто батьки скаржаться, що дитина дуже довго виконує домашнє завдання і звертають­ся із запитаннями: «Сидіти чи ні з дитиною за уроками?» Рецептів немає. Кожна дитина і кожний випадок — особливі. Один школяр може працювати самостійно, досить прос­то перевірити зроблене завдання. З іншим треба сидіти, не відходячи й ор­ганізовувати кожен рух: розгорни підручник, візь­ми олівець, обговорювати написання кожної букви. Це пояснюється тим, що в деяких дітей спостері­гається нестійка увага, невміння зосередитися на одному предметі. В цьому випадку дитина напише рядок і відволікається: по­чинає розповідати про те, що було сьогодні в школі, знову повернеться до письма, згодом почне під­стругувати олівець тощо. Щоб привчити молодшого школяра до поси­дючості, батьки вимагають, аби він вкладався у певний час, виконуючи завдання. Для цього ставлять перед учнем годинник. Дитина ж, стежачи за часом, вчиться оперувати ним.

Нескінченне сидіння за уроками пояс­нюється ще й тим, що не всі діти однаково розвиваються. Деякі з них важко засвоюють навчальний матеріал, починають відставати. Цей недолік з часом можна було б подолати, однак деякі батьки, виявляючи велике не­терпіння, годинами сидять з дитиною. Роз­дратовані, вони починають кричати, дитина нервується. Врешті справа погіршується, ди­тина починає ненавидіти школу як таку, що винна в її невдачах. Таким чином терпіння батьків, добро­зичливий тон, постійна зацікавленість спра­вами і повагою до дрібниць, з яких складаєть­ся шкільне життя дитини, знання реального стану речей і сьогоднішніх труднощів дитини, спокійна впевненість у тому, що їх можна по­долати, турботлива щоденна праця—важливі умови успішної допомоги дитині у навчанні.

4.2. Як зняти психологічне напруження дитини? (Практичні поради батькам).

У «шкільному» житті першокласники стикаються з труднощами, невдачами, незаслуженими звинуваченнями, обра­зами, припускаються помилок, потрапляють в конфлікти, відчувають невпевненість.

Найбільш доцільними для зняття пси­хологічного напруження учнів молодшого шкільного віку, як вважає В. Шахненко, є дихальна гімнастика, фізич­ні навантаження, домашній затишок, спілкування з чоти­риногим другом, живопис, ху­дожнє слово, театр, позитивні емоції, музика та спілкування з природою.

Батькам доцільно знати способи зняття психічного на­пруження у дітей.

Глибоке дихання

Зробити глибокий вдих, випинаючи живіт уперед до відчуття участі в цьо­му діафрагми. Тепер тро­хи повільніше, видихаючи повітря до втягування жи­вота всередину. При цьому дитина повинна уявляти, що вдихає цілющий кисень — здоров'я, спокій, а види­хає — повітря, непотрібне організмові, хворобливість і хвилювання.

Фізичні навантаження

Найкращим способом зняття нервового напружен­ня є фізичні навантаження — фізична культура та фізична праця. Якщо в дитини по­ганий настрій, їй необхідно гратися на свіжому повітрі в рухливі спортивні ігри: фут­бол, волейбол, теніс.

Домашній затишок, спілкування з чотири­ногим другом

Дитина повинна знати, що коли їй дуже важко, з її образами треба йти додому. До­машній затишок, добре і лагідне слово рід­них допоможуть їй. Учені вважають, що кішка та собака знімають стресовий стан, заспокоюють нервову систему.

Живопис

Живопис своїм розмаїттям кольорів, грою світла й тіні створює особливу музику кар­тини. Так вважав французький художник Е. Делакруа. А російський вчений Ф. Шмідт писав, що колір сам по собі, незалежно від предмета, якому він властивий, справляє на глядача певний психофізіологічний вплив.

Художнє слово

Читання цікавої казки, оповідання сприяє зменшенню нервового напруження і заспо­коює дитину.

Театр

Вважають, що він має магічну силу впли­ву на психіку. Якщо є така нагода, відвідай­те з дитиною ляльковий театр, подивіться мультфільм.

Позитивні емоції

З давніх-давен відомо, що усмішка, жарт, гумор знімають психічне напруження. Ю. Нікулін писав: «Я твердо вірю: сміх зміцнює здоров'я і подовжує життя». Почитайте з дитиною ґуморески, відвідайте цирк.

Музика

Людям здавна відомо про цілющі влас­тивості музики. Російський невропатолог і психіатр В. Бехтєрев довів, що в дитячо­му віці нормальному, здоровому розвиткові організму сприяють ніжні колискові пісні, спокійна музика.

Спілкування з природою

Природа заспокоює нервову систему, робить людину добрішою. Отже, якщо в дитини поганий настрій — відпочиньте з нею серед природи.

Гра

Гра — явище феноменальне, вона при­таманна всім дітям без винятку. Особливу значущість гра має для першокласників, оскільки це та діяльність, без якої дити­на шести років не може нормально жити і розвиватись. У навчальному процесі через його регламентованість не завжди можна забезпечити умови, необхідні для розгор­тання справжньої гри: самоініціативність, добровільність, спонтанність, необмежене мовне спілкування, необмеженість у часі. Тому доцільно батькам учнів першого класу подбати про те, щоб діти достатньо гралися у вільний від шкільних занять час. Причому, що більший вибір ігор, то легше розкрити ін­дивідуальні здібності й обдарування кожної дитини, створити умови для її повноцінного розвитку.

Творчо, оригінально наслідуючи дорос­лих, дітей, поведінку уявних персонажів, їхнє ставлення до оточення дитина засвоює моральні норми, на чуттєвому рівні долу­чається до культури свого середовища. Дру­гий фактор, яким зумовлюється виховний вплив творчих ігор — реальні міжособистісні стосунки дітей у процесі гри. Вони мають величезне значення для подальшого розвит­ку особистості, засвоєння норм поведінки в дитячому колективі

 Додаток 1

Тест для батьків «Чи готова ваша дитина до школи?»

Оцінюйте кожне питання за п’ятибальною системою наступним чином:

5 балів – так буває завжди;

4 бали – іноді буває інакше;

3 бали - дані уміння і здібності розвинені слабо;

2 бали – дані уміння і здібності виявляються дуже рідко;

1 бал – завдання виконується лише з допомогою дорослого.

Психологічна готовність до школи:

• дитина легко вступає в контакт з однолітками і дорослими;
• дитина знає, які вчинки допустимі, які ні, вона не забіякувата, не проявляє агресію; 
• не соромиться звернутися з питанням до незнайомого дорослого чи однолітка;
• орієнтується в тому, як до нього ставляться оточуючі, уміє оцінити їх настрій, емоції;
• легко переносить зміну обстановки.

Організованість та дисциплінованість:

• дитина добре розуміє завдання і вміє доводити роботу до кінця без нагадувань і контролю з боку дорослого;
• уміє завершити роботу і оцінити якість;
• вміє знаходити помилки і виправляє їх самостійно;
• при невдачах не дратується і не замикається в собі, доброзичливо приймає допомогу дорослих;
• працює над завданням без перерви не менше 15 хвилин, не відволікаючись.

Інтелект:

• дитина вміє виокремлювати схожі і різні ознаки явищ, предметів, процесів; 
• з цікавістю сприймає нову інформацію і ставить запитання;
• добре запам'ятовує і відтворює послідовність подій в реальному житті, в розповідях, малюнках; 
• у дитини є елементарний запас інформації про себе і навколишній світ;
• дитина уміє використовувати інформацію про себе і навколишній світ.

Тепер підрахуйте кількість балів окремо за  кожен блок запитань.

Якщо дитина набрала  20-25 балів за блок, то вона повністю готова до школи.

Якщо кількість балів від 10 до 19  за блок – з дитиною необхідно серйозно позайматися перед школою.

Якщо оцінка кожного блоку запитань нижче 10 балів – дитині необхідна консультація з дитячим психологом та педагогом. Такій дитині краще не поспішати йти  в перший клас.

Додаток 2

Тест для батьків «Чи відбувається процес адаптації у вашої дитини?»

Відповідайте на запитання  «так» або «ні».

1. Чи з гарним настроєм дитина повер­тається зі школи?

2. Чи завжди син (донька) виконують ваші прохання?

3. Чи готова дитина виконувати вимоги вчителя?

4. Чи охоче ходить до школи?

5. Чи є в нього (неї) друзі серед одноклас­ників?

6. Чи подобається дитині виконувати до­машнє завдання?

7. Чи є в нього (неї) улюблені предмети в школі?

8. Чи часто вчитель робить зауваження вашій дитині?

9. Чи були у сина (доньки) сварки з одно­класниками?

10. Чи доводилося першому (ій) розпочи­нати бійку?

Аналіз результатів тестування

Поставте по два бали за кожну відповідь «так» на запитання 1,2,3,4,5,6,7 і по одному балу за кожну відповідь «ні» на ці запитан­ня; запитання 8, 9, 10 — «так» — один бал, «ні» — два бали.

Обчисліть результати. Максимально — 20 балів, мінімально — 10 балів.

18—20 балів — адаптація до шкільного навчання проходить успішно, досить тільки підтримувати дитину.12—17 балів— дитині потрібно більше часу для адаптації, цікавтеся її справами, допомагайте.  10—11 балів—є труднощі у пристосуванні до шкільних умов. Потрібне терпіння і заці­кавленість, знання сьогоднішніх труднощів дитини, допомога та розумна підтримка.

Додаток 3

Анкета  темпераменту дошкільника

Чи підходить це твердження до вашої ди­тини? Дайте відповідь «так» або «ні».

1. Любить галас і метушню навколо себе. (С)

2.  Потребує близьких людей, які могли б підтримати, заспокоїти.(М)

3. Часто роздратована чимось, збуджена. (Х)

4.  Швидких відповідей на будь-яке запи­тання — годі й чекати.(Ф)

5.   Любить справи, які треба робити швидко.(Х)

6.  Однолітки вважають дитину веселою.(С)

7.  Часто змінюється настрій. (С)

8.  У товаристві однолітків часто мов­чить. (М)

9.  Не наважується першою заговорити з незнайомими людьми. (М)

10.  Не любить галасливих ігор, віддає пе­ревагу усамітненню. (Ф)

11.  Уміє довго гратися або виконувати завдання, не відволікаючись. (Ф)

12.  Любить повихвалятися, прикрасити події. (Х)

13. Часто не може всидіти на місці. (Х)

14. Її легко засмутити. (М)

15. Довше за всіх зберігає працездатність, не втомлюється. (Ф)

16. Легко переключається з одного дору­чення на інше. (С)

17. Нетерпляча, не любить чекати. (Х)

18.  Віддає перевагу клопіткій роботі, яка не потребує швидких реакцій. (Ф)

19.Легко втомлюється, перестає слухати. (М)

20.  Вірить у себе, легко переживає не­вдачі. (С)

Тепер підрахуйте, на які літери більше відповідей «так»:

С – сангвінік;

Х – холерик;

Ф – флегматик;

М – меланхолік.

Додаток 4

Рекомендації батькам, діти яких важко пристосовуються до шкільного життя:

а)     знати, в чому саме труднощі дитини (у спілкуванні з однокласниками, у навчанні, у відносинах з учителями);

б)    обов'язково спілкуватися з дитиною щодня (допомагати у навчанні, читати казки, надати елементарні знання про довколишній світ);

в)    розвивати моторику руки (різати па­пір, розфарбовувати, ліпити з пластиліну чи глини);

г)     привчати до самостійності;

ґ) надати неважкі обов'язки по дому (году­вати  рибок, поливати квіти тощо).

Додаток 5

Рекомендації вчителям і батькам дітей-холериків

1.  Не гальмуйте активності у формі пря­мої заборони.

2.   Не задовольняйте примх тільки для того, щоб малюк не нервувався.

3.   Раціонально використовуйте енергію дитини, переключаючи з одного виду діяль­ності на інший.

4.   Ніколи не підвищуйте голосу на ди­тину, не вдавайтеся до залякування. Холе­ричні діти потребують тактовної допомоги та співчуття при ускладненнях.

5.           Спілкуйтеся спокійним, але впевненим тоном. Уникайте різних емоційних реакцій, спрямованих безпосередньо на учня. Краще впливати непрямо — через колектив.

6.            Постійно оберігайте нервову систе­му дитини, обмежуйте упродовж дня ігри,

заняття, які призводять до надмірного збу­дження.

7.   За дві години до сну пропонуйте спокійні ігри, види занять.

8.  Категорично заборонено карати дитину-холерика статичним положенням тіла (постій біля мене, сидітимеш на стільці).

9.  Необхідно пропонувати дитині такі види діяльності, які б формували і розвива­ли довільну увагу та сприяли закріпленню в її нервовій системі процесів гальмування (настільні ігри, лото, шахи, шашки, малю­вання, ліплення).

10. Виявляйте зацікавлене розуміння ду­шевного стану дитини, тактовно запобігайте «зривам», ураховуйте мотиви вчинків, за­лучайте до активної діяльності, пов'язаної з виявом ініціативи.

11.Холерика важливо виховувати добрим, співчутливим, турботливим, оскільки цей тип дуже схильний до агресії.

Додаток 6

Рекомендації вчителям і батькам дітей-сангвініків

1.  Вимоги мають бути максимально спра­ведливі.

2. Давайте вихід їхній енергії, стимулюйте розкриття потенціалу та здібностей дітей у суспільно корисній праці.

3.  Виявляйте довіру, підтримуйте корисну ініціативу, закріплюйте віру у власні сили, у здатність долати труднощі.

4.  Не варто давати сангвініку доручень, пов'язаних із тривалою монотонною діяль­ністю.

5. Допомагайте у формі відкритої друж­ньої підтримки, поради.

6.  Будьте максимально вимогливим при скоєнні дитиною найнезначніших пору­шень.

7.  Пам'ятайте, що в дитини-сангвініка швидко руйнуються звички, вона швидко втомлюється від одноманітних занять, ме­тодів і форм роботи.

8.  При виконанні завдань із сангвініком дорослий має використовувати додаткові сти­мули, аби домогтися завершення роботи.

9.  Коли дитина неякісно виконала зав­дання, змусьте її переробити його.

10. Формуйте стійкі інтереси. Не дозво­ляйте частих змін видів діяльності. Розпо­чату роботу навчіть виконувати до кінця.

11.  Змалечку виробляйте стійкий інтерес, тер­піння, цілеспрямованість, звичку сумлінно виконувати і доводити до кінця розпочату справу.

Додаток 7

Рекомендації вчителям і батькам дітей-меланхоліків

1.   Завжди дотримуйтеся принципу по­ступовості.

2.   Правильний виховний підхід поля­гає у тому, що дорослий виявляє співчуття і повне розуміння почуттів дитини.

3.  Пам'ятайте, що малюк не переносить сильних подразників. Обмежте його у нових знайомствах, іграх.

4.  Меланхолік дуже довго і хворобливо адаптується у колективі дітей.

5.   Прагніть викликати у дитини пози­тивні емоції, виявляйте максимум доброти. Тактовно, глибоко і зацікавлено проникайте в її духовний світ, морально підтримуйте, зміцнюйте віру у власні сили, виявляйте розуміння її душевного стану.

6.  Не допускайте підвищення голосу, ви­гуків, надмірної вимогливості.

7.  Розвивайте комунікабельність шляхом гри.

8.  Необхідно вчасно, кілька разів прихо­дити на допомогу дитині під час виконання завдань, схвалювати, підтримувати наймен­ший прояв активності.

9.  Виховуйте волю, наполегливість, по­чуття власної цінності в колективі.

10.   Потрібно через деякий проміжок часу організовувати для дитини ситуацію успіху.

11.  Меланхоліка треба змалку навчити планувати свою діяльність, розумно розподі­ляти час і збалансовувати добову і тижневу тривалість праці й відпочинку, інакше мож­ливе нервове і психічне виснаження через хронічну перевтому або ж формування відра­зи до праці, апатії.

12. Аби дитина не відставала від інших за темпом письма, читання, лічби, доціль­но вже у 3—4-річному віці в ігровій формі вчити її рахувати і читати, а з 5—6 років — писати.

Додаток 8

Рекомендації вчителям і батькам дітей-флегматиків

1.   Слід наполегливо використовувати завчасні настанови на будь-яку діяльність, здійснювати докладний інструктаж (що, коли, в якій послідовності).

2.  Не карати за відповідальність, не зви­нувачувати у тупості, некмітливості. Наслід­ки такого ставлення здебільшого трагічні: у дитини виникають неврози, формується неадекватна самооцінка через постійні не­вдачі.

3. Доцільно стимулювати вияв щирих по­чуттів. Залучайте учня до цікавої діяльності, що розвиває почуття, емоції, зміцнює віру у власні сили.

4.  Необхідно уникати демонстративних доручень, пов'язаних із високим темпом діяльності.

5.  Під час написання художніх творів, у процесі гри флегматика варто на життєвих прикладах ознайомлювати з різновидами по­чуттів і емоцій, навчати правильно виявляти їх у відповідних ситуаціях: співчувати, радіти тощо.

6.  Допомагайте займатися аутотренінгом та самовихованням.

7.  Щоб дитина росла ініціативною, до­рослі мають вітати кожен вияв її самостій­ності, непомітно допомагати у складних справах.

8.  Необхідно проводити спеціальні ігри, розвиваючи її мислення, почуття, уяву.

9.  Правильно переключайте увагу під час ви­конання завдань і раціонально розподіляйте час.

Додаток 9

Рекомендації вчителям із профілактики та подолання дезадаптації першокласників

1. Урахування вікових та індивідуальних психологічних особливостей дітей.

2.  Демонстрація віри в успіх учня.

3.  Використання системи фішок і грамот в оцінюванні діяльності.

4.  Розрізнення оцінки конкретного вчин­ку та особистості дитини загалом.

5.  Запобігання груповій критиці дитини або її рис, а також порівнянню помилок із постійними гарними результатами інших учнів.

6.  Порівняння якості роботи дитини тіль­ки з її попередніми роботами.

7.  Зауважуючи помилку, вкажіть шлях до успіху.

8. Акцентуйте увагу учня на досягненнях, перемогах.

9.  Створюйте ситуації успіху.

10. Надавайте емоційну підтримку слова­ми, поглядом, дотиком.

11. Не використовуйте надто часто слів- заперечень.

12. Підтримуйте і заохочуйте прояви ак­тивності на уроці у скутих, сором'язливих, тривожних дітей. Важливо звернути увагу інших на їхні досягнення, підвищувати їхній статус у класі.

13. Наполягайте на публічних висту­пах і відповідях перед усім класом три­вожних, невпевнених дітей. Певний час їх можна включати у групи з 2—3 учнів, які разом розповідатимуть вірша, співатимуть пісню тощо — це допоможе відчути під­тримку.

Додаток 10

 Рекомендації вчителю щодо корекції поведінки дезадаптованих учнів

Рекомендації з організації комунікацій

1.  Будуйте спілкування на основі руй­нування психологічних бар'єрів (вікових, соціально-психологічних, інтелектуаль­них, мотиваційних, естетичних, емоцій­них).

2. Дотримуйтеся принципу, більше уваги і вимогливості до особистості виховання.

3. Розуміння внутрішнього стану, ситу­ативного настрою, врахування їх у процесі взаємодії.

4. Підгримуйте неформальний стиль спіл­кування.

5. Умійте передавати особисту зацікав­леність, доброзичливість, щире бажання до­помогти учневі у розв'язанні його проблем.

ЯК ОРГАНІЗУВАТИ РОБОТУ 3...

1.   Агресивними дітьми — поведінка суперечить нормам і правилам існування у суспільстві:

•     демонструйте модель неагресивної по­ведінки;

•       не принижуйте;

•       розвивайте емпатійність.

2. Тривожними дітьми — в яких є прояви занепокоєння:

•       не порівнюйте їх із іншими учнями;

•      частіше використовуйте тілесний кон­такт;

•      частіше звертайтеся на ім'я, не прини­жуйте.

3. Аутичними дітьми — які живуть у світі власних переживань («аутизм» — від гр. «сам»):

•       частіше розмовляйте з ними;

•       уникайте перевтоми;

•     терпляче пояснюйте зміст їхньої діяль­ності.

4.  Гіперактивними дітьми (від гр. «гіпер» — «над», «понад») — підвищена рухова актив­ність, імпульсивність:

•       знизьте вимоги до акуратності;

•       посадіть якнайближче до дорослого;

•       заохочуйте одразу ж уникати невтіш­них оцінок на перших етапах навчання;

•      використовуйте тактильний контакт;

•      піднімайте авторитет дитини у класі.

5.  Діти зі зниженим рівнем навчальних до­сягнень:

•       послабте вимогливість;

•       використовуйте ігри і вправи на роз­виток довільної уваги;

•       використовуйте вправи на розвиток когнітивної сфери;

•       піднімайте авторитет у класі.

БІБЛІОГРАФІЧНІ ДЖЕРЕЛА

1.     Бардин К.В. Подготовка ребенка к школе.- М.: Знание, 1983.

2.     Бєляєва О. Як зняти психологічне напруження дитини // Психолог.-2009.-№1.

3.     Василенко Т. Рекомендації для батьків дітей, які йдуть до школи// Психолог. -2007.-№20.

4.     Готовність дитини до школи/Упоряд.: Л. Богуславська, Т.Гончаренко, Л.Кондратенко/ За ред. С. Максименка, О. Главник.-К.: Главник, 2004.

5.     Іваннікова Є. Роль батьків у готовності дитини до навчання //Психолог.-2010.-№11.

6.     Кочерга О. Психофізіологічні особливості діяльності першокласників// Початкова школа.-2005.-№3.

7.     Листопад М. Малюк пішов до школи (до батьківських зборів)// Психолог.-2008.-№7-8.

8.     Сливка Г. Вступ до шкільного життя. Курс для батьків майбутніх першокласників //Психолог.-2009.-№7.

9.     Стадненко Н. М., Ілляшенко Т. Д., Обухівська А. Г. Методика діагностики готовності до навчання в школі дітей шестирічного віку.- Кам’янець-Подільський: Абетка, 2001.